Прайм | Нове ромфант доступне на Патреоні

Сльози висихали на вітрі, але дихати все одно було важко. Я стиснула лямки наплічника так міцно, ніби тільки вони тримали мене докупи, і пішла довгою дорогою. Не через шкільне подвір’я, де Маринка Тесленко та її ватага ще юрмилися біля лавки. Не через Садову, де жила половина класу. А широким колом — повз старий парк, через пустир, уздовж Муру.

Ця дорога забирала на двадцять хвилин більше, але краще втомитися, ніж отримати чергові жартики в спину.

— Руда, — кинула Маринка посеред уроку так, щоб чув увесь клас. — Руда, ти чого така червона? Знову ревіла в туалеті?

Я не ревіла в туалеті. Я ховалася там, бо на перерві мені вкинули в рюкзак огризок яблука й записку: «Ти смердиш».

Мама щоранку бризкала мені за вухами лавандовою водою і казала: «Моя квіточка». І я вірила, що пахну квітами. Поки не прочитала ту записку.

На фізкультурі Маринка ніби випадково штовхнула мене на матах, і всі засміялися. Навіть Петрик, який минулого тижня пригостив мене жуйкою й сказав, що в мене гарне волосся. Сьогодні Петрик реготав найгучніше. Та жуйка, мабуть, була просто жуйкою, і від цього факту боліло ще дужче.

Я люто тернула ніс рукавом і пришвидшила крок.

Мур виринув із-за дерев. Навіть коли знаєш, що він там, усе одно щоразу здригаєшся. Сірий бетон п’ять метрів заввишки, зверху йдуть кільця колючого дроту, що сліпуче й гостро блищали на сонці. Через кожні сто метрів — камера на металевому стовпі, схожа на голову мертвого птаха, що схилилася набік.

Табір.

Тітка Зося казала, що там живуть діти-мутанти. Що їх виростили в пробірках, у них по чотири руки, і вночі вони виють мов вовки. Тітка Зося загалом плела багато чого. Що від смартфонів ростуть роги й що сусідка Галина заговорює котів на смерть. Але про Табір шепотілися всі.

У школі хлопці на спір підбігали до бетону, торкалися його і з вереском відскакували, ніби він був розпечений. Учителі повторювали: «Не ходіть тією дорогою», і ніколи не пояснювали, чому.

А я вирішила піти. Бо довгою дорогою не ходив ніхто з однокласників, а отже, ніхто не побачив би моїх сліз.

Я йшла, дивлячись під ноги — на тріщини в асфальті та кульбабки, що вперто проростали крізь бордюр, — коли раптом побачила її.

Спершу подумала, що мені здалося. Уздовж муру, там, де масивна плита трохи відійшла від фундаменту, тяглася вгору вузька щілина. Біля самої землі вона була завширшки з мою долоню, але що вище, то дужче звужувалася клином, зникаючи десь на рівні моїх очей. І саме з найширшого, нижнього краю стирчала рука.

Маленька. Дитяча. З тонкими блідими пальцями, що розчепірилися й шарпали траву, намагаючись щось дістати.

Я заклякла. Ноги миттю прикипіли до асфальту. Першою думкою було втекти геть. Другою — закричати. Третьою, яка прозвучала в голові найтихіше: а що, як там щось сталося?

Я перевела погляд на те, до чого тягнулися пальці. У траві, за пів метра від щілини, лежав пінгвін. Файний, плюшевий, із намальованими чорними очима й помаранчевим дзьобом. Одне його крильце було трохи розпороте, і з нього стирчала біла вата — точнісінько як пух кульбабки. Пінгвін лежав на боці й мовчки дивився в небо.

Рука з-під муру конвульсивно стискалася й розтискалася, шкребла по сухій землі — зовсім поруч, але їй забракло кількох сантиметрів.

Як ця іграшка взагалі опинилася тут? Мур був височенним! Метрів п’ять заввишки. Пінгвін — кругленький, пухкий. Самотужки перелетіти через таку перешкоду він точно не міг.

Я уявила, як хтось по той бік щосили жбурляє пінгвіна вгору, наче футбольний м’яч. Іграшка летить, перекручуючись у повітрі, чіпляється крильцем за колючку, повисає на мить — і падає сюди, на волю. Я всміхнулася, але щойно згадала, де стою і що саме стирчить з-під бетону, усмішка миттєво згасла.

Рука все ще нишпорила по траві. Пальці стискалися, тягнулися, але ніяк не могли дістати іграшку.

«А що, як вона кусається?» — промайнуло в голові, але я одразу відкинула цю думку. Кусаються ж зуби, а не руки. Тим паче, ця рука була дитячою.

Я зробила крок. Потім другий. Присіла навпочіпки — важкий наплічник незграбно з’їхав набік.

— Чекай, — мовила я, і власний голос здався мені чужим. — Я допоможу.

Я підняла пінгвіна. Він був м’який, трохи вологий від роси й пахнув чимось синтетичним, наче нова ковдра. Я обтрусила з іграшки травинки, поправила розпороте крильце й простягнула до щілини.

— От, тримай.

Пальці на мить завмерли. Потім обережно обхопили іграшку. Вони торкнулися моїх — теплі, трохи шорсткі — зачепили і не відпустили одразу. Я здригнулася, ледь не відсмикнувши руку, але змусила себе сидіти нерухомо.

Пінгвін зник у темряві щілини.

Я сиділа навпочіпки й вдивлялася в сірий бетон. Страх кудись вивітрився. Залишилося лише відчуття, ніби я щойно перетнула якусь дуже важливу й невидиму межу. Усього-на-всього подавши іграшку.

Тоді в щілині блиснули очі. Золоті, наче обгортка від шоколадної монети, яку мама кладе під подушку на Миколая. Очі кліпнули. Я розгледіла шматок обличчя: бліду шкіру, пасмо такого світлого волосся, що воно здавалося білим, і кінчик носа.

Хлопчик.

— Дякую, — стиха мовив він.

Його голос лунав м’яко, але трохи хрипко. Ніби він дуже мало розмовляв. 

Слова самі зірвалися з мого язика, випереджаючи думки:

— Ти з Табору? Вас ніколи не показують по телебаченню. Тітка Зося каже, що це тому, що у вас по чотири руки й дві голови…

Я перелякано затисла рота обома долонями.

— Ой. Вибач. Я не хотіла. Воно якось саме...

За муром запала тиша. Я вже встигла подумати, що образила його. Що він зараз піде, натисне якусь червону кнопку, і прибіжить охорона із собаками.

А тоді почувся сміх. Тихий, беззлобний, зовсім не глузливий — не такий, як у Маринки Тесленко. Хлопчик сміявся так, ніби я розповіла найкращий жарт у його житті.

— Голова в мене одна, — відказав він, і в його голосі ще бриніли рештки сміху. — І руки дві. Як у тебе.

Рука знову з’явилася в щілині, але вже не внизу, а вище, у вузькому кінці, просто на рівні моїх очей. Тепер вона не нишпорила по траві, а довірливо простягалася назустріч. На зап’ястку блиснув тонкий металевий браслет із вигравійованими літерами й цифрами: E-R-007.

— Я Ерс. До речі.

Я невідривно дивилася на його долоню. Маленьку, з подряпаними кісточками й обгризеними нігтями. Звичайну руку хлопчика. Якщо, звісно, не зважати на те, що вона стирчала з бетону секретної державної бази.

Я обережно потиснула її.

— Ліра.

— Красиве ім’я, — відповів Ерс і не відпустив мою руку одразу.

А може, це я не відпустила його. Потім, згадуючи цей момент, я так і не змогла розібрати, хто з нас тримався довше.

Я сіла на свій наплічник просто на вогку землю, і ми почали розмовляти. Говорила здебільшого я — про школу, про тітку Зосю, про кульбабки, що цієї весни лізли з кожної тріщини. Ерс слухав. А коли я питала, він відповідав коротко й завжди робив паузу. Однаково рівну паузу, ніби його мозок працював як комп’ютер, підбираючи найточніше слово.

І спершу я не зрозуміла, що саме в ньому мене збентежило. Не лише ці паузи й пильний, зовсім не дитячий погляд. 

Його очі! Коли сонце трохи спустилося, я помітила, що навколо його райдужки тягнувся золотий обідок. Коли Ерс повертав голову, цей контур ледь помітно відбивав світло, наче металевий. Через що його погляд здавався дивно глибоким. 

— А ви там граєтеся? — запитала я. — Хованки, квач, приставка?

— Не зовсім. Але в нас є інтерактивні заняття. Вони… схожі на гру. Тільки на результат.

— А друзі в тебе є?

— У мене є група, — відповів він після звичної паузи. — Це як… клас. Тільки ми не обираємо, з ким бути поруч.

— У мене теж клас, і я їх теж не обирала, — зітхнула я. — Цілий клас злих троляк.

Ерс тихо пирхнув, і цього разу я засміялася разом із ним.

Коли тінь від муру стала зовсім довгою, я раптом згадала про маму. Вона, певно, вже обдзвонювала сусідів, питаючи, чи не бачили вони мене. Я неохоче підвелася. Обтрусила спідницю від сухої трави.

— Мені час іти, Ерсе.

У щілині запала тиша. Вона тривала довше, ніж його звичайні паузи. Потім звідти пролунало обережне:

— Ти прийдеш завтра?

Я подумала про Маринку Тесленко. Про записку зі словами «ти смердиш» на дні рюкзака. Про Петрика, який сміявся наді мною. І про довгу, безлюдну дорогу пустирем уздовж страшного бетону.

— Прийду, — сказала я твердо. — Завтра в цей самий час.

І прийшла.

https://www.patreon.com/posts/161043532?utm_campaign=postshare_creator&utm_content=android_share