Нетжеру Пролог

 Зупинитися зараз означало померти. Неферен знала це, але тіло зрадило вже вдруге. Ноги підкосилися, і вона впала на розпечене каміння, здираючи шкіру на колінах до крові.

Пустеля розкинулася перед нею неосяжним морем, що проковтнуло далекий горизонт, випило небо і тепер, схоже, готувалося випити саму Неферен. Від заходу до сходу, скільки сягало око, панувала Дешрет — Червона Земля. Володіння смерті. 

Вона озирнулася. Внизу, під кам’янистими пагорбами, щільно стелилося пилове куриво. Крізь сичання вітру до неї проривався гавкіт собак, багатоголосі прокльони, свист батога, брязкіт зброї. 

— Хенен! Хенен!

Гончаки Ханіфа йшли за нею від самого Тжену.

— Дайте нам спокій, кляті діти Апепа! — вигукнула Неферен і міцніше притиснула до грудей брудний, просякнутий потом згорток. Малюк заворушився, але був занадто слабким, щоб плакати. 

Вона змусила себе підвестися і кинулася вниз крутосхилом. Кожен крок обпікав стерті ступні, лишаючи на камінні криваві сліди. Очі сльозилися так, що вона не бачила шляху, утім, краєвид Дешрет — зловісно одноманітний. Пісок був усюди: набивався в ніс, скрипів на зубах, виїдав очі. Її груди пекло вогнем, ніби вона вдихала не повітря, а розплавлену мідь. 

Вітер, що віками ширяв над мертвими землями, гнав з півдня пилові хмари. Вона увійшла в Дешрет в розпал бурі, коли всякий звір ховається у норі.

— С-ш-ш-у! Смер-р-рть! — вітер шипів, наче розлючена кобра, попереджаючи про наближення кінця.

Тільки божевільний кине виклик Руах Кадім. Тільки проклятий шукатиме прихистку під його кривавими канчуками. Неферен не була ані проклятою, ані божевільною. Тікаючи в пустелю, вона знала, що до світання помре. Але там, у палаці, на неї чекала доля, гірша за смерть.

Її колись розкішне синяво-чорне волосся посивіло від піску. Напівпрозорий льон боляче хльоскав по стегнах, плутався в ногах. Спека викривляла простір. Бархани танцювали. Неферен знову спіткнулася, впала на розбиті коліна, але, хитаючись, підвелася. Біль не мав значення. Страх не мав значення. Лише вага маленького тіла на руках тримала її у цьому світі. Бажання врятувати сина вело її все ближче й ближче до межі, за якою чекав Дуат. Потойбіччя. Вічність. 

Палацова одежина перетворилася на лахміття і більше не рятувала від люті Ра, що століттями випалювала це місце до кісток. 

Спрага, спека і страх плутали думки. Неферен марила. Серед червоних вихорів їй ввижалися обличчя: мама, двоюрідна сестра, Адая… Вони виникали з марева, простягали руки і розсипалися прахом посеред червоних та сірих схилів. Ті, кого вона любила. Ті, кого втратила. Ті, хто зрадив. Ніколи Неферен не відчувала себе так далеко від Небес. 

Яка ж вона направду жалюгідна. З численних ран на спині, плечах і стегнах сочилася кров — червона, густа, смертна. Верховний жрець провів обряд «очищення» зі старанністю, не лишивши жодних сумнівів.

Смертна — ось ким вона є. Що б там не казали жерці, батько й брат, Неферен збагнула свою смертність, повірила в неї — прийняла неминуче…

«Не бійся, улюблене дитя Менеса. Твоя жертва не буде марною! — голос Ханіфа гримів у важкій голові, страшні слова віддавали болем у потилиці. — Радій, мізерна, бо дарована тобі велика милість!» 

Верховний жрець сік її тіло з фанатичною старанністю. Він умів убивати повільно, і хотів, щоб вона благала про кінець.

«Наш пан обрав тебе. Коли кривавий місяць стане над Кемет — ти зійдеш у Дуат і станеш його дружиною!»

Жрець чітко дав зрозуміти, що невдовзі її вб’ють. Її тіло стане посудиною, а душа — платою. От тільки Неферен це не влаштовувало. 

— Я краще віддамся скорпіонам, ніж твоєму богу…

Адая колись розповідав їй про особливе таємне місце в самому серці Дешрет. Він називав його Храмом Тисячоліть, останнім прихистком заблудлої душі, Брамою небес… Тікаючи з палацу, Неферен сподівалася його знайти. 

— О Владико Ра, Великий, Сутній, якщо ти чуєш мене… допоможи!

Наче у відповідь на її заклик, вітер на мить стих. Із піщаної завіси, мов кістки прадавнього чудовиська, почали виростати колони. Кам’яні пальці сплячого велетня, що тримали червоний і каламутний від піску небосхил.

Хевет-нетжер. Домівка бога. Давній храм, заввишки у два палаци, розтягнувся із заходу на схід, перекресливши обрій. Масивні стіни з чорного каменю, що ніби поглинали світло, величний портал головної брами, високі арки та нескінченні ряди кам’яного лісу, помережані чарівними знаками й таємними іменами.

Неферен зупинилася, втупивши погляд у це диво, роззявленим ротом вбираючи сухе повітря і пісок. Як її предки могли забути про таке? Неможливо! Цей храм міг направду бути творінням прадавніх гігантів, що поставили його ще до Великої води. 

Сірий згорток на її руках закрутився, обурено засопів. Неферен відчула слабкий удар крихітної ніжки. Отямившись, вона дужче притулила сина до плеча, ховаючи його обличчя від пекучого вітру.

— Тихше, мій Хару. Тихше…— зашепотіла вона, цілуючи запорошену маківку. — Матінка з тобою. Ми майже прийшли.

Вона ступила на стежку, і дрібна галька посипалася з-під ніг. Один хибний крок — і вона так само полетить у прірву, наче камінчик. 

Храм наближався, затуляючи собою небо. Він ріс, розширювався, поки не заповнив увесь світ, ставши його центром, як Бенбенет — первісний пагорб, що повстав із вод хаосу.

Якому з нетжерів молитися тут? Чий це дім? Чи справді його господар Акер — двоголовий лев, що стереже обрій?

У голові спливли слова Ханіфа, його улесливі гімни червоному богу Ша. А потім — голос Адаї, який запевняв, що Ша — один із сотень нетжеру і що він зробив багато зла людям. Але зараз усе це змішалося в гул.

«У Акхет Асар народився» — заспівали дитячі голоси в її пам’яті. Чисті, дзвінкі, як вода. — У Перет в Дуат спустився…»

Реальність попливла, і пустеля зникла. Сонце більше не пекло, а ніжно цілувало маківку. Вітерець, що пах солодкою тростиною, грав у вогкому волоссі. Вона знову була на березі Великої Ріки. Намистини води блищали на її шкірі, біла сукня липла до тіла.

Вона бачила їх — семеро дітлахів, хто в пов’язках на стегнах, а хто й без того, сиділи тісним колом, ховаючись в очереті від дорослих. Шестеро співали пісеньку, а вона — дівчинка в білій сукні — жриця, склала долоньки в кухлик й швидко копала ямку між колінами. Чорна земля липла до пальців, забивалася під нігті, грудочками скрапувала на тонкий льон, але їй було байдуже.

«Ти батько й мати всіх людей, твоїм диханням ми живі…»

Вона опустила в ямку чоловічка, згорнутого з ганчір’я дитячою рукою, напханого піском і зернами ячменя. Бога, що мав померти, щоб воскреснути. Вона засипала його землею, дбайливо, як мати вкриває дитя.

«Їжте-їжте його тіло, пийте-пийте кров золоту!»

Діти сміялися, плескали в долоні. Лишилося загадати бажання, по одному на кожного. Коли зерно проросте — загадане неодмінно здійсниться. 

«Акхет, Перет, Шему — виконай, вбитий, волю мою!» 

Хто навчив їх тої пісеньки? Чому вона пригадала її зараз, на порозі смерті? Якби Ханіф довідався, що діти учинили на берегу Ріки, — точно оскаженів би, наче той кнур!

Неферен піднесла руку до обличчя. Пальці були сухими й шорсткими від піску, але їй здавалося, що вони липкі від річкового мулу. В ніс ударив запах річкової води й папірусу. Вона струснула головою, відганяючи марення. Ріка зникла, а вона опинилася перед храмом: не помітила, як зійшла. Крок — і вона перетнула межу.

Світ змінився миттєво. Буревій, що ревів за спиною, стих, ніби відрізаний ножем. Пісок, що сік шкіру, лишився за брамою. Неферен озирнулася: позаду вихрилися червоні, немовби просякнуті її кров’ю, піщані клуби. Усередині хевет-нетжер панували велична тиша і благословенна прохолода.

— Слава тобі, Єдиний, володарю Вічності… — затинаючись, прошепотіла Неферен, повторюючи слова, яких навчив Адая.

Не вагаючись, вона помчала широкими кам’яними залами, повз колони, що губилися в темряві. Її босі ноги ляпали по каменю, лишаючи криваві сліди.

— Врятуйте, благаю… — вичавила з себе, насилу рухаючи шорстким язиком, закашляла, плюючись червоним піском. Губи потріскалися, злиплися від запеченої крові.

Вона петляла лабіринтом коридорів, відчуваючи на собі погляди кам’яних богів. Вони дивилися з масивних різнобарвних колон, з покритих малюнками стін і стелі, а їхні очі, інкрустовані золотом, блищали в темряві. 

— О, милостива Мут, захисти моє дитя від бід, укрий його від гніву Ханіфа!.. Благаю тебе, Велика мати, порятуй його…

Вона молилася всім богам, яким вклонялися її предки. Знала, що не зможе захистити сина сама. Її сила вичерпалася. Брат ніколи не пробачить зради, а Ханіф не зупиниться.

Єдина надія — знайти святилище. Таємну кімнату, про яку говорив Адая. Вона пам’ятала схеми храмів Тжену й брала участь у церемоніях в Інбу-хедж. Якщо цей збудовано за тим самим принципом, святилище має бути в глибині.

Але боги, вирізьблені невідомими майстрами, поглядали на гостю не з милосердям. Їхні гнівні й осудливі погляди обпікали Неферен сильніше за сонце. «Винна», — шепотіли вони. «Зрадниця», — вторили тіні.

— Ви засуджуєте мене, прадавні… — схлипнула вона, ковтаючи сльози. — Але ж я не відала, що чиню зло!

Важко дихаючи, Неферен летіла, немов ластівка до гнізда. І ось, нарешті, з напівтемряви постали двері. Величезні, від підлоги до стелі, вкриті розписами. Двері з чистого золота.

— Хвала Єдиному, — видихнула Неферен, кидаючись до них.

Плечем штовхнула стулки, але ті не піддалися. Штовхнула знову, навалилася всім тілом, дряпаючи золото нігтями. Замкнено. Двері лише мерехтіли в слабкому світлі, що лилося невість звідки. Вони щільно тулилися до масивного порталу й здавалися частиною стіни.

— Ні! — крик луною прокотився під склепінням. — Тільки не це! Не це! 

Вона вдарила кулаком по золоту. Ще раз і ще. Нарешті безсило сповзла на коліна. Невже все скінчиться тут?.. 

— Адає! Де ти? Ти обіцяв! — ридала вона, притискаючи до себе дитину. — Чому ти покинув нас?

Сили залишили її побите й ослабле тіло. Вона більше не могла бігти. Не могла боротися. Та й куди їй було податися? Навіть владика Пунта не захистить її від помсти несу-біті. Вбивці Ханіфа вже близько. Вони знайдуть її тут, біля золотої брами, і цей храм стане їхньою з сином гробницею.

Страх, гостріший за лезо хопеша, пронизав серце. Вона лишилася сама. У мертвому сяйві золотих дверей, у мовчанні забутого бога, Неферен почувалася не принцесою, не донькою Менеса Великого, а тінню — шу від колишньої володарки Кемет і Дешрет, доньки Об’єднаних земель. 

Ув’язнення в головному храмі Ша випило з неї життя, лишивши тільки оболонку. Найстрашнішими були внутрішні рани, невидимі для очей. Три удари в бік важким жрецьким ціпком… Ханіф знав свою справу. А тепер — що за ганебна смерть очікує на неї. Бути зарізаною у святому місці, перед дверима нетжеру, як жертовна тварина. 

Вона заплющила очі, уявляючи Залу Двох Істин. Раду сорока двох богів. Своє серце на терезах Маат. «Смертна — ось ким я є».

Багатоголосе відлуння прокотилося порожніми коридорами, як регіт демонів. Що вона робить? Зараз не час скиглити. Неферен рвучко звелася на ноги. Біль у всьому тілі спалахнув вогнем, але вона вже не зважала. Дістала з-під лахміття Око — амулет на довгому золотому ланцюжку. Важкий і гарячий він пульсував в слабкому ритмі, наче серце у руці.

Вона притулила немовля до грудей однією рукою, а іншою простягнула Око до золотих стулок. 

— Відчинися… — прошепотіла благально. Око обурено спалахнуло вогненно-червоним — і погасло.

Крижаний відчай скував серце. Навіть реліквія матінки виявилася безсилою. Її хека — магічна сила — вичерпалася, витекла разом із кров’ю. Виплеснулася під час ритуалу, наче вода з розбитого глечика. Ханіф бив не тільки її смертне тіло, страшні рани зосталися в душі, глибокі та магічні рани. 

Неферен оглянула двері, вкриті дивними закарлючками. Та не могла схопити суть закляття, що лежало у механізмі затвора. Це була не мова Кемет, а щось давніше. Неферен зашепотіла слова з золотих рядків. Хрипкі, невиразні звуки виривалися з губ. Невже це мова Шат, про яку розповідав брат? Як шкода, що за цього життя вона не побачить їхній дивовижний край…

У коридорі почулися тупіт, крики, брязкіт зброї — гончаки Ханіфа майже тут. Немовля заворочалося в пеленах, заскиглило.

— Обіцяю, Хару, матінка тебе врятує… — прошепотіла Неферен, притискаючи сина. Її погляд метався по золотих знаках. Щось у них було знайоме… Ключ. Має бути ключ. — Аменхе… Аменх… Анак…

У боці закололо так сильно, що її переломило. Час сипався крізь пальці, тінь, яку відкидало її втілення, ставала все коротшою. 

Тупіт гучнішав. Повітря здригалося, ніби до неї мчав табун голодних биків. Переслідувачі вже за рогом. Ось воно! 

— Пета Бабкама Луруба Анак! — викрикнула Неферен, вкладаючи в ці слова всю свою волю, все своє життя.

Повітря в храмі завібрувало. Схований в чорному камені механізм прокинувся. Заскреготіли невидимі коліщатка, забряжчали приховані ланцюги, шестерні зрушили з місця.

По центру золотих дверей побігла тріщина. Важкі стулки здригнулися і почали повільно розсуватися. Сліпучий промінь світла, яскравіший за тисячу сонць, вдарив їй в очі. То був небесний вогонь, зброя богів. 

— Стій! — крик командира розітнув холодне святилище. Над головою просвистіла стріла й з каменя посипалися іскри.

Неферен не озиралася. Впала на коліна перед щілиною, що розширювалася надто повільно. 

— О, Незримий, захисти! — закричала вона, перекрикуючи гуркіт дверей. Вуста рухалися все швидше й швидше в останній молитві. — О, Асаре, королю вічності, прийми моє дитя!

«Ватажку Заходу, даруй мені благо, щоб я могла прибути у світлі до богині Аментет! Владики Святої землі Та-Тасрет най візьмуть мене… й дадуть мені маєток серед Сехт-Аару, Полів Тростини!»

Вона не боялася осліпнути, не боялася, що її спопелить це божественне світло. Поцілувала сина, останній раз вдихнула його молочний, такий рідний запах і штовхнула згорток у золотий промінь.

— Живи, Хару! Живи!

Світло прийняло дитину. Сповило, наче ковдра, і розчинило в собі. Він зник. Врятований.

— Хвала Єдиному… — видихнула Неферен.

Вона спробувала підвестися, щоб піти за ним, але гострий біль пронизав груди. Неферен похитнулася, вдарившись об стулки. Пурпурова кров бризнула на золото, шиплячи, наче на розпеченому камені. 

Вона зависла над святилищем, в якомусь лікті від порталу, від сина, від недосяжної волі. Неферен опустила погляд. З її грудей стирчало вістря списа. Древко пройшло наскрізь.

«Так ось що таке смерть…» 

Під серцем мовби розводили багаття. По білій сукні стрімко розповзалася густа гаряча пляма.

— Нек… — прохрипів над нею чоловічий голос. — Здохни, проклята!

Він штовхнув її ногою. Неферен впала, і світ навколо неї згас. Темрява проковтнула все. Не було болю. Не було страху. Лише нескінченна й холодна порожнеча. Вона падала в цю ніч, відчуваючи, як її душа розчиняється у чорноті.

Тіло Неферен востаннє звело судомою, і вона завмерла. Сповзла по дверях, лишаючи на золоті довгий кривавий мазок — її останній слід у цьому світі.

Важкі стулки здригнулися і повільно поповзли назустріч одна одній. Гуркітливий удар сповістив, що механізм замкнувся. Брама знову стала стіною. Темрява миттю повернулася до забороненого храму, густа й липка. 

— Проклята здохла!

— Немає більше демонського поріддя!

Криком вибухнули воїни, що з’юрмилися перед святилищем. Їхній рев струснув холодне й затхле повітря.

— З волі богів мир повернеться на землі Кемет, — пробасив командир, утерши зморшкувате чоло від поту.

Він зробив це! Убив цю демонську шльондру. Його губи розтяглися в кривій нервовій посмішці. Він майже не вірив, що йому вдалося. Лише мить зволікання — і вона б втекла. Думати про те, що то було за сліпуче світло і куди зникла дитина, йому не хотілося. 

Командир злобливо зіщулився і штовхнув принцесу носком сандалії. Тендітне тіло грузько завалилося набік, нескладною купою вдарилося об каміння, глухо, наче бурдюк з водою й кістками. Чорне волосся віялом розсипалося по плитах, прикриваючи страшну рану на спині — вузькій і кістлявій, наче у підлітка.

— Хай буде володар Ша задоволений мною! А ти, проклята… — він гмикнув і плюнув собі під ноги. — Рушай в безодню до свого демона! Гний живцем у Дуаті! Най пожере твоє серце звір Амміт!

Кинувши останній погляд на мертву, він розвернувся до своїх людей. Ті горланили, п’яні від крові та полегшення, вітали його піднятими списами й гупали кривими мечами в щити.

Ані капітан, ані решта підручних верховного жерця Ханіфа ще не знали, що святкувати їм лишилося недовго…