Норд Крізь Віки | Розділ 2

Дорогою до Осло мені не нудно. Сусід праворуч — наче зійшов з обкладинки глянцю. Золотоволосий, із досконалими рисами обличчя і очима кольору аквамаринів. Спочатку він мовчить, гортаючи щось у планшеті, але потім помітно нудьгує. Коли літак починає легенько трусити й табло «Пристебніть ремені» спалахує тривожним червоним, я мимоволі вчіпляюся в підлокітники до побілілих пальців.

— Не хвилюйтеся, — раптом озивається сусід м’яким, оксамитовим голосом. Він повертається до мене і підморгує. — Зі мною на борту ця пташка не впаде.

— Смілива заява, — гмикаю, але пальці на підлокітниках таки розтискаю. Його впевненість діє як заспокійливе.

— Досвід, — він ледь помітно всміхається. — Навчання? Чи бойфренд?

— Навчання, — відказую, пропускаючи повз вуха нетактовність питання. Зрештою, я не проти потеревеніти — це краще, ніж рахувати секунди до кінця турбулентності, що якраз починає посилюватися. — Програма мобільності. Маю надію, вони там добре розмовляють англійською, бо моя норвезька обмежується словом «skål».

— О, не хвилюйся. Англійською там говорять краще, ніж у Лондоні. Триматиму за тебе кулачки, — він плавко перезодить на “ти” й закидає ногу за ногу, не зводячи з мене зацікавленого погляду.

Я маю певні упередження щодо знайомств на вулиці й у транспорті, але, зрештою, це літак, а не маршрутка.

— А ви? Бізнес? — припускаю обережно, кліпнувши оком на його дорогий піджак.

— Саме так, — киває. — Але Норвегія — моя... скажімо так, інша батьківщина. Тож для мене це радше повернення додому.

— То ви місцевий? — відчуваю приплив ентузіазму. — Може, дасте кілька порад? Куди не ходити? Чого краще не робити, щоб не розізлити тролів?

Я жартую, звісно. Але його усмішка раптом змінюється. Веселі вогники зникають, аквамаринові очі темнішають, наче морська вода перед штормом. Він нахиляється трохи ближче, і його голос стишується, переходячи в низький шепіт:

— Дам. Тримайся якомога далі від сейтів.

— Сейтів? — перепитую, відчуваючи дивний холодок.

— Такі особливі місця. Священні гаї, дивні скупчення каміння, старі руїни в горах. Місця сили.

— А що, там тролі живуть? — питаю, і кутик вуст сам смикається вгору в напівусмішці.

Але мій сусід виглядає занадто серйозно. Його очі остаточно крижаніють.

— Дещо значно небезпечніше за тролів.

Від цих слів і його інтонації мороз продирає шкіру. Раптом, ніби наяву, пригадується та ніч із дитинства: кучугури, завивання вовка і чорна гора, що схиляється наді мною.

— Послухай, — веде він далі, і в його тоні звучить метал. — Норвегія — земля давніх традицій. Земля асів і йотунів. Там, у глибоких фіордах і під корінням гір, досі спить прадавня сила. А деякі духи блукають серед живих, шукаючи, ким би поживитися. І їм дуже смакують отакі... особливі дівчата, як ти.

Я втискаюся в крісло. Приємний сусід раптом починає лякати не на жарт. Аси, йотуни — боги й велети зі скандинавської міфології, що весь час билися — це я пам’ятаю ще з бабусиних оповідок. Але міфи й казки далекі від реальних небезпек. Як от психопати в дорогих піджаках.

— Особливі? — хмурюся, намагаючись приховати страх. — І чим же?

Він якусь мить уважно, навіть прискіпливо вивчає моє обличчя, а тоді різко відкидається на спинку крісла, і напруга зникає з його вродливого обличчя, наче нічого й не було.

— А хіба не всі руді люди особливі? — він переводить усе на жарт, підморгнувши. — Усі чаклуни, чи то пак вельви, як ми кажемо. іосконпальцвхвиюмм голосоммплавко перезодить на “ти” й на вулиці й мршрутролвогнимрсь

​Але його голос досі відлунює кригою і застереженням.

​— Просто запам’ятай мою пораду, студентко. Не потикайся туди, де досі жевріють сліди давніх. Не провокуй місцевих потаємців.

Решту дороги він розважає мене історіями. Розповідає про казуси зі своїх подорожей, про те, як переплутав фіорди й ледь не заїхав у Швецію на оленях. Я слухаю, сміюся і дивуюся. З ним легко, наче ми знайомі сто років.

Коли літак заходить на посадку, шасі глухо гупають об смугу. Мій сусід підводиться, галантно дістає з верхньої полиці мою ручну поклажу і блискуче всміхається.

— Гарних пригод, студентко, — каже він, і вже на виході, коли натовп починає тиснути в спину, додає ледь чутно: — І пам’ятай: тримайся якомога далі від сейтів.

Він розчиняється в людському потоці швидше, ніж я встигаю кивнути.

В аеропорту Гардермуен довелося трохи побігати. Я довго блукаю поміж стрічками видачі багажу, перш ніж розумію, яка з них випльовує речі з мого рейсу. Нарешті моя зелена валіза виринає з чорної пащі конвеєра, наче поплавець, і тут же виявляється затиснутою поміж двома пузатими «пластиковими бегемотами» — величезними сімейними валізами.

Зняти її вдається лише з третьої спроби, ледь не відбивши собі ніготь. Я навіть заозиралася в пошуках мого загадкового золотоволосого сусіда (чиєго імені, як остання дурепа, так і не запитала), щоб попросити про допомогу. Але його ніде немає. Нарешті я переможно хапаю валізу за ручку й кочу до зали очікування.

Тітка чекає мене біля самого бар’єра. Вона тримає перед собою аркуш паперу, на якому великими кривими літерами кирилицею виведено: «СОФІЯ».

Я всміхаюся куточком губ, напускаючи на себе максимально люб’язний і привітний вигляд.

— Ельдо? — питаю обережно, наче це ім’я зроблено з крихкого скла і може розсипатися від гучного звуку.

Жінка опускає табличку. Вона схожа на матір, але водночас зовсім інша. Блондинка, волосся підстрижене в ідеальне каре, дорогий плащ. Вона робить до мене кілька невпевнених кроків. Її світло-блакитні очі ковзають по моєму одягу, а тоді застигають на обличчі. Я бачу, як ввічлива усмішка тріскається, а в погляді здивування мішається з... жахом?

— Софіє?..

— Просто Сіф, — кажу я м’яко, поправляючи руде пасмо за вухо. — Мені так звичніше.

— Здогадуюся, що це з легкої руки мами, — вона нервово всміхається, але очі залишаються сумними. — Господи, як же ти схожа на Альму... Просто одне обличчя.

Вона важко зітхає, плечі опускаються, ніби з них вийняли стрижень. У голосі бринить така туга, що моє серце мимоволі стискає болем. Я морально готувалася до цієї миті, але однак вона б’є під дих. Я знаю: я — єдине, що лишилося від її сестри.

Це другий з моїх жахливих спогадів. День, коли я втратила батьків. Інколи, коли безсоння гризе особливо сильно, я шкодую, що тоді не поїхала з ними у ту фатальну відпустку. Але доля (чи боги?) вирішили інакше. З того часу я жила в баби та діда, а тітка Ельда була лише фотокарткою в рамці.

— Це всі речі? — вона стріпується, бігом перемикаючись на мою валізу й наплічник, ховаючи біль за побутовими клопотами.

Ми виходимо з термінала на парковку. Автоматичні двері роз’їжджаються, і мене вдаряє в обличчя повітря Осло. Я жадібно вдихаю. Воно інше. Прохолоде, вологе, пахне мокрим асфальтом, хвоєю і... залізом? Сіль? Що це? Щось у мені наче прокидається, клацає невидимий перемикач. Вітер пестить щоку, куйовдить волосся, і відчуття свободи раптово накриває з головою. Груди стискає, але не від болю, а від передчуття.

Я знаю це місце... Я знаю цей смак, цей холод... Звідки? Зі снів про кришталевий палац і короля в короні? Чи це просто генетична пам’ять предків? Урешті ми ж усі на ледь не на половину скандинави.

Машина тітки чекає в крайньому ряду — сірий седан, “Фольцваген”, затиснутий між “Теслами”.

— У нас дуже популярні електрокари, — коментує Ельда помічаючи мій інтерес, тоді схоплюється. — Ми живемо в Bærum. Це трохи більше години звідси, якщо потрібно в туалет…

— Усе гаразд, дякую.

Ми виїжджаємо на трасу, прямуючи на захід. Тітка, вочевидь, намагається заповнити паузу, бо говорить багато і швидко:

— А мій син, Сондре, теж вступив цьогоріч! Уявляєш? Будете вчитися разом в університеті Осло. Сондре допоможе тобі облаштуватися, покаже кампус. Тобі так пощастило потрапити на цю програму, мила! Осло тобі сподобається, от побачиш!

Вона робить паузу лише щоб набрати повітря.

— Ох, а ще в нас почалася велика програма реставрації! Фонд «Спадщина Півночі» виділив гранти. Археологи відкопали руїни неподалік у нашому лісі, і навіть знайшли щось на території парку біля університету. Кажуть, це сенсація. Гадаю, вам будуть про це розповідати на лекціях.

Тітка говорить і говорить: про родину, про ціни на бензин, про те, що вони планують смейний похід, або поїхати в гори на вихідні за кілька тижнів, і якщо я хотітиму, то візьмуть мене з собою.

Вона розповідає про все на світі, питає про Хуст, про бабусю Магду. Але є одна тема, яку вона оминає десятою дорогою, наче мінне поле. Мама.

У салоні зависає невидимий слон. Не певна, яка саме сімейна драма ховається в нашій шафі, але зрозуміло, що правду я почую не скоро. Бабуся також ніколи не розповідала, чому і як їхні шляхи зі старшою донькою розійшлися. Чому Ельда не приїздила в гості, не писала й не дзвонила всі ці роки.

Я дивлюся у вікно на зелені схили й ліси, на

https://www.patreon.com/posts/149343712?utm_campaign=postshare_creator&utm_content=android_share