Норд Крізь Віки | Розділ 1. Хуст

Обіцяю собі, що це востаннє. І прискіпливо перераховую все, що встигла впхати до валізи. Одяг, ліки, косметичка, зарядні пристрої… Стоп.

​Схиляюся і вихоплюю зайвого пасажира, що нахабно примостився на улюбленій вовняній кофтинці. Верчу знахідку перед носом. Велика, досі трохи липка від смоли смерекова шишка.

​— Навіщо мені ти? — бурмочу собі під ніс.

​Щось ворушиться на периферії свідомості. Непевний спогад — високий красень у чорному, корона, що виблискує темними смарагдами, і запах… лісу й перцю? 

Звідки взагалі вона в мене взялася? Здається, я підібрала її того єдиного разу, коли примудрилася заблукати біля старого потоку. Принаймні саме відтоді шишка припадає пилом на книжковій полиці, охороняючи казки та міфи. У неї навіть було якесь ім’я, та я вже не пам’ятаю, що там нафантазувала в дитинстві.

Вдивляюся в лусочки. На мить здається, що вони вкриті інеєм — тонким, кришталевим, неможливим у серпневій спеці. Кліпаю й мара зникає.

​— Пробач, приятелю, але доведеться лишитися вдома. Контрабанду деревини не пропустять, — кидаю весело й повертаю шишку на поличку, просто перед корінцем «Тролі та легенди Півночі». — Твоє законне місце.

Ще раз озираюся на валізу. Здається, нічого не забула. Принаймні з критично важливих речей. Решту можна докупити. Або позичити в тітки?

Ні, про це якось і думати не хочеться. Ми поки що чужі, аж дивно. Як можна мати спільну кров і роками не те що не бачитися — навіть не списуватися в Інстаграмі? Понад десять років радіомовчання, і от — несподіване запрошення погостювати, яке підозріло ідеально збіглося з програмою мобільності.

​— Сіф, дитинко, обід стигне! — долинає з кухні рідний голос.

​— Іду, бабусю!

Унизу, на кухні, пахне так, що можна збожеволіти: смажене тісто, кріп і часник, сушені трави, що висять під стелею пучками. Запах, знайомий з дитинства. Від якого одразу стає тепло десь під ребрами, наче хтось загортає тебе в улюблену ковдру зсередини.

— Ну як там, готова до пригод? — питає Магда, ставлячи переді мною тарілку, від якої парує ароматна хмаринка.

Кнедлики з підливою і шкварками. Мої улюблені. А поряд ришта і ще кремзлики, смажені до рум’яної скоринки. Бабуся сьогодні розстаралася, наче на весілля.

— Ого, виглядає як прощальна трапеза засудженого, — гмикаю, оглядаючи смаколики.

— Їж, щоб наїлася як слід! А то знаю я, чим ти там харчуватимешся. Усякими фастфудами!

— На пів року наперед не наїмся, — хмикаю і плюхаюся на стілець, підтягуючи до себе виделку. — Та й, гадаю, в кампусі буде нормальна їжа. Це ж усе-таки Осло! Аж ціла столиця.

Досі не можу повірити в те, що сталося. Щойно вступила на перший курс — і одразу виграти місце в програмі мобільності? Ту заявку ми з Ілоною заповнили по приколу, поки пили каву на перерві. А мене взяли й затвердили.

Тепер от — Осло. Місто вікінгів, фіордів і тролів. Аврора і безкінечна зима — принаймні, так це виглядає в моїй уяві та в путівниках. Від самої думки про Північ продирають дрижаки, але бабуся сяє, як новенький шаг. Ще б пак.

— Це була мамина мрія… щоб ви нарешті познайомилися з тіткою Ельдою, — вона всміхається, але в кутиках очей залягає смуток. Той, що бабуся ховає щоразу, коли говорить про маму.

Запихаю до рота кнедлик і вимучую з себе усмішку. Насправді їхати не хочеться. Важко покидати насиджене тепле кубельце в Хусті й пхатися в невідомість. Але квитки куплені, валіза зібрана, а десь там, на півночі, на мене чекає тітка — старша донька Магди, яку я бачила тільки на старих фотографіях.

— Це лише на семестр, сонечко, — усміхається бабуся, зчитуючи мої емоції краще за будь-якого телепата. Підсуває мені тарілку з десертом — теплий штрудель з вишнями. — Ти й кліпнути не встигнеш, як повернешся додому.

— Хвала Одіну, у них там зараз літо. Хоча б не перетворюся на бурульку в перший же тиждень, — бурмочу, запихаючи до рота шматок солодкого тіста. — Хоча, знаючи північ, гадаю, літо там — це коли сніг трохи зеленіший.

Коли спустошую тарілку, бабуся хитро мружить очі, глянувши на мій альбом для малювання, що лежить на підвіконні.

— Снилося щось цікаве? — питає наче незумисне, заради бесіди. — Знову той красень у чорному?

— Угу. З короною, а ще з білими ведмедями на повідку, — пхикаю, намагаючись, щоб це звучало як жарт. — Думаю, це якась Антарктида. Стільки снігу й льодовиків… Це точно щось по Фройду. Або дитячі травми пробиваються крізь підсвідомість.

— Хто знає… — загадково тягне вона, збираючи посуд. — Може, це якийсь знак від богів.

Лише усміхаюся. Бабуся Магда занадто сильно любить скандинавську міфологію, а я давно з її дивацтвами змирилася. Зрештою, це головна причина, чому в родині, у школі й для друзів я не Софійка, не Соня, а саме Сіф. Гадаю, коли мені виповниться вісімнадцять, бабуся цілком серйозно запропонує змінити ім’я в паспорті. І що найстрашніше — я можу погодитися, бо вже зрослася із «Сіф» душею.

Коли прощальний обід завершено, стіни починають тиснути. Треба розвіятися, вдихнути повітря дому наостанок.

— Я трохи погуляю перед дорогою, — кажу, схиляючись і чмокаючи бабусю в м’яку щоку, що пахне домашнім кремом.

— Добре, але не затримуйся, — срібні зморшки розбігаються під її очима, коли вона всміхається. — Літак, на відміну від бабусі, чекати не буде.

Вискакую за двері й на мить завмираю на ґанку. Наш будинок, наче старий гриб, ховається в густому затінку яблуневого саду. Він дивний: наполовину сучасний, із новими вікнами й дахом, а наполовину — наче зійшов зі сторінок старої казки. Дикий виноград обплітає веранду, а старі яблуні, здається, шепочуться між собою. Ми живемо на самій околиці Хуста — цивілізація ніби й поруч, але природа тут дика й буйна.

Йду знайомою стежкою вгору, щоб попрощатися з краєвидом. Звідси, з пагорба, видно руїни Хустського замку, що встромляються у небо, як поламані зуби велетня. Туди постійно водять екскурсії, але для мене це просто частина пейзажу — як хмари чи горизонт.

З подружками ми попрощалися ще вчора. Засіли в затишній кав’ярні в центрі міста: Ілона та дівчата все хихотіли, обговорюючи мою подорож і мого «потенційного» хлопця.

«Дивись, Сіф, поки гулятимеш фіордами — твого Кирила уведуть!» — качала головою Ілона. 

«Та може вона якогось вікінга й підчепить!» — хихотіла Олеся. 

«Ага, блакитноокого блондина!» — підхопила Ганнуся.

«Якщо моє — то мене дочекається», — відказала я тоді спокійно, хоча всередині шкребло. Кирило хороший, надійний… Але чи кохання це? Не знаю. Не відчуваю отих метеликів у животі, про яких усі пишуть. Але Кирило — мій сусід по парті зі школи, ми наче домовилися про побачення, а тут раптом — моя неочікувана мандрівка.

Погляд ковзає далі, туди, де починається справжній ліс. Він простягається навсібіч темною, густою стіною. Вдихаю аромат хвої, нагрітої серпневим сонцем. Люблю цей ліс. Люблю до нестями, попри той жахливий крижаний спогад, що живе в серці скалкою.

​Зима. Мені шість чи сім. Я попленталася за дідом, хоча він казав сидіти вдома й заблукала. 

Це був перший справжній жах у моєму житті. Такий, що пробирає до кісток і лишається назавжди. Сніг довкола глибокий, як море. Мороз дряпає шкіру ледь не до крові. І... смарагдові вогники. Я досі пам’ятаю, як вони стежили за мною з-за чорних сосен. 

Я бігла крізь хуртовину, захлинаючись сльозами, а позаду, потилицею, відчувала присутність чогось величезного, могутнього. Воно не бігло — воно пливло над снігом. Виття вовків розрізало тишу, але страшнішим за вовків було те щось в темряві та відчуття приреченості.

​А тоді... я впала в кучугуру. Сил підвестися не було. Наді мною нависла чорна тінь — не дерево, ні. То була гора, що набула людської подоби. Жах смерті затопив мене по вінця.

Я заплющила очі й приготувалася до болю, до кінця… ​Але натомість почула приємний оксамитовий голос, ніжний доторк до голови й провалилася в теплу темряву, що пахла глицею, диким медом і солодким перцем. 

Прокинулася в ліжку, під трьома ковдрами. Бабуся плакала, дід кричав у слухавку… Якимось дивом я сама вийшла до хвіртки. Чи, може, мене винесли? Цього ніхто не розповів.

Батьки, дізнавшись про мою пригоду, влаштували скандал. Пригрозили, що більше ніколи не віддадуть мене гостювати. Сказали: щойно повернуться з відпустки — заберуть мене, і на тому канікули завершаться.

Але вони так і не повернулися. Автотроща на гірській дорозі. І я залишилася тут, під захистом лісу, який спершу ледь не вбив мене, а потім став домом.

 Телефон різко бовкає в кишені, вириваючи мене зі спогадів. Серце калатає, ніби я досі там, у кучугурі. Дістаю мобільний тремтливими пальцями. Повідомлення від бабусі: «Доню, Антон приїхав. Готовий везти тебе в аеропорт. Поквапся».

​Справді. Літак не чекатиме, поки я надихаюся рідним повітрям і розберуся зі своїми дитячими травмами. Скакую на ноги, струшую травинки з джинсів й біжу рідною стежкою вниз, до хатини.

​Залітаю всередину, задихана. У передпокої вже стоїть дядько Антон — батьків друг дитинства, кремезний чоловік з приємним обличчям й охайною, модною борідкою й вертить ключами від машини в руках. 

— До вікінгів у гості? — він усміхається, підхоплюючи мою валізу, наче та нічого не важить.

— Агась, — сую пасмо за вухо й розгублено оглядаю нашу вітальню. — ​А діда?

​— Не зміг раніше вирватися з лісництва, там якась перевірка, — Магда хитає головою. — Але просив поцілувати тебе за нього і передати наказ: щоб не слухала тамтешніх хлопців, бо вони всі тролі перевдягнені.

Хихочу в кулак. Антон теж гигоче біля дверей. Це так схоже на діда.

​— Ну що, Сіф, — каже Антон, відчиняючи двері. — Гайда? Осло чекає.

​Наступні години зливаються в строкату нарізку кадрів, ніби хтось монтує трейлер до нового сезону мого життя.

​Клац. Обійми бабусі, в яких я ледь не розчиняюся. Клац. Дорога, мерехтіння розмітки, приємна розмова з Антоном під тихий гул радіо. Клац. Аеропорт. Скляна прохолода новенького термінала, механічний голос з динаміків, штамп у паспорті — звук, що відсікає минуле від майбутнього. Клац. Спокусливі вітрини Duty Free, запах парфумів і дорогих прикидів.

​І нарешті — літак. Моє місце біля вікна, гул турбін, хвилювання, що лоскоче в животі перед злетом, і нарешті — безмежне небо. 

Прощавай, Хусте. Привіт, Осло! Чекайте мене в гості, тролі.

Читати можна на :

https://www.patreon.com/collection/1970340?utm_campaign=collectionshare_creator&utm_content=android_share