Невидимці Лисячий Скарб

На патреоні триває романтичне фентезі про Лисара й Олесю

— Не треба крові, — лунає повільне, ритмічне плескання в долоні.

Звук розрізає напружену тишу й у сліпуче світло фар виходить ще один учасник переслідування. Він ступає впевнено, наче господар, що вийшов перевірити свої володіння.

— Костій, — Лисар миттєво опиняється переді мною, закриваючи собою весь світ, ховаючи мене за широкою спиною. І від нього віє таким жаром і люттю, що повітря аж мерехтить.

— Лисаре, яка честь, — голос Костія звучить м’яко, але в ньому чути крижані нотки. Він зупиняється за кілька кроків, і його темні очі ковзають по мені з холодною цікавістю.

— Не для мене, — відрізає Лисар. — Ти посягнув на моє. На мою жінку.

— Ти теж взяв дещо моє, я лише хотів це повернути. А твою жінку ніхто не чіпав. Вона жила як королева в моєму найкращому номері.

Лисар на мить озирається через плече. Рейнард саме накидає мені на плечі ковдру й починає розтирати занімілі руки.

— На ній синці, — тихо каже він, вказуючи поглядом на моє зап’ястя, де розпливається темна пляма від хватки Максима.

Лисар обережно, кінчиком пальця, підчіплює моє підборіддя, змушуючи підвести голову. Його очі бігають моїм обличчям, шукають сліди болю. Погляд зупиняється на синці на шиї. Він ледь торкається пошкодженої шкіри, і я бачу, як його зіниці звужуються у вертикальні щілини, а райдужка спалахує помаранчевим вогнем.

— Кажеш, як королеву? — Лисар гарчить, і звук цей вібрує в повітрі, як низькочастотний гул.

З погодою починає коїтися щось дивне. Раптово здіймається різкий вітер, жбурляючи сухе листя нам в обличчя. Звідусіль насуває густий, неприродно білий туман, поглинаючи світло ліхтарів. Температура падає на кілька градусів за секунду.

— Хто це зробив? — питає він тихо, але так, що у всіх присутніх холоне кров.

Костій, здається, єдиний, хто не вражений цим шоу стихій. Він повертається до своїх людей і робить короткий, лінивий жест рукою. За мить із темряви виштовхують Максима.

— Іди, падло, — хтось штурхає його у спину так сильно, що він падає на коліна, здираючи шкіру об асфальт. Костій хапає його за плече, утримуючи на місці, як ляльку.

— Кажи, що потрібно, Лисаре. Його палець? Печінка? Голова? Не хочу, щоб цей інцидент став між нами. Бізнес є бізнес.

Я завмираю, перелякана до межі. Серце калатає десь у горлі. Лисар кидає короткий погляд на мене — у його очах я бачу саму смерть. Безодню, що дивиться у відповідь. Ні, він точно не добрий бог. Він карає ворогів, а його справедливість древня і жахлива.

— Зроби те, що зробив він, — голос Лисара звучить майже байдуже. — Хай сплатить кров’ю. Але не вбивай.

— Зрозуміло.

Костій смикає хлопця за плече і з лякаючою легкістю, наче той нічого не важить, пожбурює його у натовп своїх головорізів. Там чути вдоволене реготіння, що нагадує мені сміх гієн у ночі. До нас долітають перші стогони Максима, звук глухих ударів і тріск тканини.

Я різко відвертаюся, затуляю вуха долонями. Не хочу бачити. Не хочу чути! Мене нудить від жорстокості, навіть якщо вона спрямована на мого кривдника.

— Веди її в машину, — командує Лисар, не відриваючи погляду від Костія.

Рейнард миттю підкоряється:

— Ходімо, моя пані. Вам треба заспокоїтися. Прошу вас.

Він веде мене до авто — обережно, але наполегливо, змушуючи сісти на заднє сидіння розкішного Лисаревого «Ягуара». Шкіряний салон пахне його сандалом, але навіть тут я не почуваюся в безпеці.

Я помічаю “свиту” Лисара. Юнак у футболці з черепами, що сидить на капоті сусідньої машини, недбало крутить револьвер. Побачивши мене, він вишкірюється в широкій усмішці — це той самий водій, якого викликав Рейнард. Дівчина з волоссям кольору “електрик” байдуже жує гумку, спершись на биту, утикану іржавими шипами. З іншого боку стоїть темношкірий хлопець із дредами. Він у сонцезахисних окулярах, попри глуху ніч. А за його плечем… це що, автомат?

Господи. Що там Оленка казала про бандитів? Я потрапила у якийсь сюрреалістичний бойовик.

— Ні про що не хвилюйтеся, пані Олесю. Лисар владнає спір і прийде. Ніякої перестрілки не буде, — запевняє Рейнард, зачиняючи за мною двері. — Лисар уміє домовлятися. І він не любить ризикувати нами.

— Лисар кращий! — гукає хлопчина з капота, салютуючи мені зброєю.

— Якби він був мудилом, я б тут не стирчала поночі, — хмикає дівчина з битою.

Вони всі обожнюють його. Для них він — лідер, бог, захисник. Для мене ж він стає дедалі страшнішою загадкою.

Перестрілки й справді не стається. Лисар невдовзі повертається до машини. Він іде спокійно, поправляючи манжети сорочки, наче щойно вийшов з ділової зустрічі. Коротко махає своїм підлеглим, і ті, наче примари, розчиняються в тумані разом зі своїми автівками й зброєю.

Рейнард сідає за кермо, а Лисар — поруч зі мною.

— Рушай, — командує він, грюкаючи дверцятами.

Я ще дужче втискаюся в куток, натягуючи ковдру до самого носа.

— Можливо, краще відвезти пані у лігво? — Рейнард ловить мій погляд у дзеркалі. — Там безпечніше.

Лисар якусь мить думає, дивлячись на мене, тоді важко зітхає, проводячи рукою по трохи розпатланому волоссю.

— Потім. Вези на масив. Їй треба додому.

У машині ми мовчимо. Тиша тисне на вуха. Лисар не торкається мене, тримає дистанцію. Лише час від часу я відчуваю на собі його важкий погляд. Він наче зважує, прораховує варіанти. Щось вирішує для себе.

Коли ми піднімаємося до моєї квартири і замок клацає, відрізаючи нас від зовнішнього світу, я не витримую.

— То ти бос мафії? Чи хто?! — випалюю, скидаючи ковдру на підлогу. Слова вилітають самі, сповнені істерики.

Він зітхає, втомлено опускає плечі й сідає на бильце крісла.

— Я очолюю угруповання, дуже відоме та впливове в певних колах. Називай це кланом, організацією, сім’єю... Тебе це лякає?

Я стискаю губи до болю. Міфічна істота потойбічного походження виявляється мафіозі в реальному світі. Цей дисонанс рве мій мозок.

— Мене лякає твоя скритність, — шепочу я, обіймаючи себе руками. — Що ще ти приховуєш? Про що мені варто знати? Ти їси цнотливих дівчат? Приймаєш людські жертвоприношення? Тримаєш секту?

— Ти про мене такої думки? — він гірко хмикає.

Лисар різко підводиться. Він застібає ґудзик піджака — цей жест виглядає наче зведення стіни між нами. Його обличчя кам’яніє.

— Але, можливо, це на краще. Тобі ліпше забути про мене, Осю.

Я ціпенію. По жилах розливається крига.

— Що?..

— Забудь про все це, як про дурний сон. Забудь і мене. Живи своїм нормальним життям. Без монстрів і бандитів. Ти заслуговуєш на спокій.

Він схиляється до мене. Притискається своїм чолом до мого — швидко, болісно, наче краде цей останній дотик. Його шкіра гаряча, ніби його лихоманить. Тоді він різко розвертається до дверей і… просто розчиняється у повітрі!

Секунду я стою, не в змозі поворухнутися. Легені відмовляються вдихати. Він пішов? Справді пішов?!

— Ні, Лисаре, стривай!

Я зриваюся з місця. Хапаюся за ручку, вилітаю в коридор. Порожньо. Тисну кнопку ліфта, але він десь на горі. До біса! Я біжу сходами вниз, перестрибуючи через сходинки.

Вилітаю з під’їзду. «Ягуар» досі стоїть на паркінгу під жовтим світлом ліхтаря, але ж Лисар — потойбічний! Він може переміщатися в просторі! Дідько! Що мені робити?!

Я оглядаю темний двір. Людей немає, вікна темні. Зараз мені начхати, що скажуть сусіди, що подумають перехожі. Я набираю повні груди повітря і кричу на все горло:

— Лисаре, повернися! Негайно!

Тиша. Ні-ні-ні! Тільки не він. Я не можу його втратити. Я біжу стежкою до лісу, туди, де ми зустрілися вперше. Перечіпляюся через коріння, гілки хльостають по обличчю, але я не відчуваю болю.

https://www.patreon.com/posts/149418623?utm_campaign=postshare_creator&utm_content=android_share