Невидимці 3. Розділ 1. Лис у курнику

Я вивалююся крізь щілину в реальності, як мішок із картоплею. Не можна бути таким ідіотом. "Піди перевір мертвий камінь, Лисаре", — казали вони. "Там лише старі відлуння", — казали вони.

Ага, звісно. Під тим каменем спало дещо дуже зле, дуже давнє і дуже голодне. І воно зовсім не зраділо моєму візиту.

Я падаю на вогку землю, хапаючи ротом повітря.

Лівий бік палає вогнем. Глянувши вниз, бачу розідрану шкуру, з якої сочиться щось темне. Кігті тієї тварюки були не просто гострими — вони були отруйними. Я відчуваю, як трунок тече по моїх венах, перетворюючи кров на кислоту. Світ навколо пливе, розпадаючись на кольорові плями.

Я в лісі. Смертний світ. Осінь. Дощ періщить, змиваючи з мене залишки магії і кров.

Треба встати. Треба знайти прихисток.

Я роблю крок — і світ вибухає білим болем.

Клац!

Моя передня лапа (дідько, я досі у формі лиса!) опиняється в сталевих лещатах. Капкан. Якийсь браконьєр вирішив, що сьогодні його щасливий день.

Я скавулю. Не стримуюсь. Це принизливо для Владаря, але зараз я просто поранена тварина. Шерсть пече, залізо вгризається в кістку. Отрута в крові заважає зосередитися, щоб змінити форму або розірвати метал магією.

Світ гойдається на темних хвилях. Я втрачаю свідомість.

Спершу відчуваю дотик. Він обережний, лагідний, зовсім не схожий на грубі руки мисливців. Потім — звук металу, що розтискається. Тиск на лапу зникає.

Крізь липку темряву пробивається дівочий голос:

— Усе буде гаразд, маленький. Тихше, тихше... Зараз ми тебе звільнимо.

Мене загортають у щось м’яке і тепле. Притискають до грудей. Я чую ритм чужого серця — схвильований, швидкий, живий. Невже людина взялася мене рятувати? Дурна. Або свята.

Я розплющую важкі повіки.

Її обличчя пропливає наді мною, як місяць у хмарах. Темно-русе волосся, що пахне дощем і яблуками. Сіро-блакитні очі, повні жалю.

— Тримайся, лисичко, — шепоче вона.

Я хочу сказати, що я не лисичка, я — жах ночі, але виходить лише жалюгідний хрип. Темрява знову ковтає мене.

Далі — уривки. Гудіння мотора (машина?). Яскраве світло лампи. Запахи ліків, спирту і латексу. Голоси людей у білих халатах.

— Це дика тварина... небезпечно забирати його в дім...

— Я догляну. Він не скажений, він поранений.

— Лапа загоїться, але ця рана на боці... схоже на кігті ведмедя.

"Ведмедя", — подумки фиркаю я. — "Якби ж то був ведмідь".

Укол. Ще один. Темрява стає м’якою і пухнастою.

Я прокидаюся від запаху.

Він неймовірний. Він огортає мене, лоскоче ніздрі, змушує шлунок бурчати.

Печена курка. Розмарин. І ще щось солодке... печені яблука з корицею? І жасмин.

Я розплющую одне око.

Я лежу на широкому підвіконні, на м’якій подушці з вишитою наволочкою. Поряд — миска з водою і тарілка з тими самими божественними шматками курки.

Я обережно піднімаю голову. Нічого не болить. Ну, майже. Бік тягне, лапа забинтована, але отрута вивітрилася.

Оглядаюся. Людське житло. Квартира-студія. Світла, простора, заставлена книгами, вазонами і якимись милими дрібничками. За вікном — сіре місто і дощ, а тут — теплий кокон. Грає тиха, приємна музика — щось джазове.

Двері скриплять. У кімнату заходить моя рятівниця. Вона вдягнена в домашній розтягнутий светр, який сповзає з одного плеча, і короткі шорти. Її волосся зібране в недбалий пучок, з якого вибиваються пасма. Вона тримає в руках чашку, від якої йде пара.

Вродлива. Навіть дуже. Я мимохідь змахую хвостом. Інстинктивно.

— О, ти нарешті прокинувся! — вона сяє, ставить чашку на стіл і підходить до підвіконня. — Лікарі підтвердили, що ти хлопчик. Отже, я не помилилася.

Я чмихаю, ледь стримуючи регіт. Хлопчик. Якби вона знала, хто насправді цей "хлопчик".

Але я вирішую грати роль. Якщо я зараз перекинуся на голого мужика посеред її вітальні, вона, ймовірно, викличе поліцію або знепритомніє. А мені тут подобається. Тут тепло і дають курку.

— Вони перевірили тебе на сказ, зробили уколи і забинтували лапку, — вона зупиняється за крок від мене. Розумна дівчинка. Знає, що дикий звір може цапнути. — Треба трохи зачекати, перш ніж повертати тебе в ліс.

Я вкладаю голову на здорову лапу і дивлюся на неї знизу вгору своїми найнахабнішими очима.

— Який ти серйозний, — усміхається вона. — Давай знайомитися. Я — Олеся. Для друзів просто Ося. Побуду твоєю господинею, або нянькою, як вже вийде, кілька днів. Гаразд?

Ліниво махаю хвостом. Нянька Ося. Мені підходить.

Мені раптом хочеться, щоб вона підійшла ближче. Щоб торкнулася мене. Її руки пахнуть тим самим жасмином, що сповнив кімнату.

— А тебе я зватиму… — вона задумується, розглядаючи мою руду морду. — Микита. Як тобі? Як у казці, Лис Микита.

Я давлюся кашлем, щоб не зареготати вголос. Микита! Це найбанальніше ім’я в історії лисячих імен. Я — Лисар, Володар Міражів і Ілюзій, а вона називає мене Микитою.

Гаразд, мала. Один-нуль на твою користь.

— От і добре. Ти їж, не соромся. Я ще куплю, якщо сподобається, — вона відходить до свого робочого столу, де світиться монітор планшета. — Вибач, хочу трохи попрацювати. Дедлайни не чекають, навіть якщо в тебе вдома живе лис.

Вона сідає працювати. Я жеру курку (це справді божественно) і спостерігаю за нею.

Вона архітектор або дизайнер. Креслить щось, хмуриться, кусає кінчик стилуса. Її профіль м’який, зосереджений.

Цікаво, їй самотньо? Вона розмовляє з лисом, як з людиною.

Я потягуюся, ігноруючи біль у боці, і нечутно перестрибую з підвіконня на її стіл. Лягаю прямо біля планшета, кладучи морду на лапи.

Олеся завмирає. Вона дивиться на мене, не дихаючи. Потім повільно, дуже обережно простягає руку.

Я не рухаюсь. Я дозволяю. Її пальці занурюються в моє хутро за вухом. О, так. Це воно.

Вона чухає саме там, де треба. Я мимоволі прикриваю очі і видаю звук, схожий на муркотіння.

— Який ти пухнастий… — шепоче вона. — І пахнеш… дивно. Не як тварина.

Вона схиляється нижче, вдихаючи мій запах.

— Наче в храмі… Полин… сандал… ладан… і ще щось, як гроза. Може, ти якийсь кіцуне? Знаєш, є такі лиси-перевертні в японській міфології? Посланці бога Інарі.

Я розплющую одне око і "всміхаюся" по-лисячому, оголюючи ікла.

Бери вище, крихітко. Я сам собі бог.

— Гіркий як правда, солодкий як брехня, — задумливо бурмоче Олеся, дивлячись мені в помаранчеві очі. Вона явно потрапила під мої чари. — Можливо, ти й сам Інарі…

Її обличчя зовсім близько. Її губи — м’які, рожеві, без помади. Я відчуваю її теплий подих на своєму носі.

Ще мить…

Олеся здригається і різко відхиляється назад, ледь не перекинувши чашку.

— Боже, що ж це я роблю! — вона затуляє обличчя руками, і її вуха стають червоними. — Ти ж лис! Дика тварина! Я точно збожеволіла з цією роботою.

Я роздратовано б'ю хвостом по столу. Серйозно? Саме на найцікавішому місці?

Мій шарм дав збій? Чи ця дівчинка має якийсь природний імунітет? Чи вона обдарована? Чергова дитина зміїної крові? Гаразд, почекаємо.

Вона знову береться за роботу, але тепер постійно кидає на мене збентежені погляди. А я лежу і насолоджуюся. За вікном прещить дощ, а в кімнаті затишно і тепло. І її запах такий теплий і овдночас звабливий. Що кільк разів имомволі олизуюся.

Олеся… Лисичка… Ося, Лися, Лисятко, Лесавія. Перебираю в голові всі можливі варіанти її імені. І розумію що мені це подобається. Подобається просто спостерігати за її робото, слухати її зосереджені пояснення, відчувати її запах. Я релаксую за ці довгі місяці. Трішки куняю поруч зіргрітий і зніжений.

Нарешті вона відкладає планшет дивиться на мне і всміхається. Тоді потягуться.

— Ну що, час пообідати нормально? — вона встає. — Пішли на кухню, подивимося, що там у холодильнику.

Я зістрибую зі столу і йду за нею, цокаючи кігтями по паркету.

— Ти мене наче розумієш… — бурмоче вона. — Ти точно казковий Лис Микита.

Тільки назви мене так ще раз, і я вкушу тебе за сідницю, — думаю я, облизуючись.

Ми виходимо в коридор, і раптом ідилію розбиває різкий, пронизливий звук.

Дзвінок у двері. Панель домофону загоряється, показуючи обличчя чоловіка. Він стоїть унизу, біля під'їзду. Шкіряна куртка, мокре від дощу волосся, і величезний, безглуздий букет червоних троянд, яким він махає в камеру.

Олеся миттєво напружується. Її плечі стають кам’яними. Неохоче піднімає слухавку.

— Максиме? Що тобі? — її голос спокійний, але холодний, як лід.

— Осю, кохана, відчини двері! — голос з динаміка звучить гучно і самовпевнено. — Нам треба поговорити! Я знаю, що ти вдома!

Я сідаю в кутку, сховавшись у тіні вішалки, і уважно спостерігаю. Хто це? Хлопець? Чоловік? Коханець?

— Нам нема про що говорити, — зітхає вона втомлено.

Ага. Колишній.

Чомусь ця думка приносить мені дивне полегшення. І одразу ж — хвилю роздратування.Ну очевтдно ж що в неї був хлопець, це ж двадцять перше століття, а не вісмнадцяте.

— Я думаю, що є про що! — наполягає Максим. — Не ламайся, Осю. Будь розумницею і не змушуй мене горланити на весь двір. Сусіди будуть не в захваті.

Це шантаж. Дрібний, бридкий шантаж. Вона вагається мить, кусаючи губу. Потім, зітхнувши, натискає кнопку відкриття дверей.

Помилкове рішення, Лисичко. Треба було викликати поліцію.

За хвилину він уже на порозі. Максим виявляється доволі м’ясистим типом з квадратним підборіддям і поглядом господаря життя. Він ввалюється в квартиру, не чекаючи запрошення, і одразу пхає їй в руки мокрий віник з троянд.

— Привіт, мала, — він нахиляється і цьомкає її в щоку.

Олеся здригається і відсторонюється, витираючи щоку тильною стороною долоні.

— Знову стирчиш у чотирьох стінах? — починає він з порога, оглядаючи квартиру, ніби перевіряє свою власність. — Ти мало буваєш на свіжому повітрі, зовсім зблід…

Його погляд падає на мене.

— А це що за руде потворисько? — його губи кривляться в гидливій посмішці. — З якого смітника ти його приволокла? Воно ж блохасте!

Я повільно встаю. Вишкірююся. Демонструю йому повний ряд своїх білосніжних, гострих як леза зубів. Підійди ближче, і я покажу тобі, хто тут потворисько.

— Це Микита, — холодно відрізає Олеся. — Будь ласка, кажи, що хотів, і йди. Давай закриємо цей гештальт раз і назавжди.

— Осю, давай будемо разом! — починає він, розводячи руками. — Я все усвідомив. Я пробачаю тобі твої істерики.

— Максиме, у нас з тобою все скінчено. Це остаточне рішення, — вона пхає йому букет назад у груди. — Забирай свої квіти.

Хлопець виглядає спантеличеним. А потім у його очах спалахує щось недобре. Лють. Лють хтивого, дурного самця, якому відмовила самка, яку він вважав своєю власністю. Лють самозакоханого бовдура який вважає що не вірить в існування слова “ні”. Вона прищемила його чоловічу гордість, що не надто випирає зі штанів, і він вже думає про помсту.

Наругужюся готовий до найгіршого повороту подій. Якщо він бодай замахнеться на неї, я йому роздеру горлянку.

— Забудь цю адресу, — твердо каже Олеся.

— Та припини, Осю! Невже нам було так погано разом? — він кидає квіти на тумбочку. — Ну сходив я разок наліво, ну подумаєш! Ти ж сама винна. Ти ж холодна, як риба, не давала мені, а твоя подружка сама ноги розставила!

Олеся блідне.

— Максиме, іди. Будь ласка. У мене немає на це часу.

Вона втомлено масує перенісся. Він робить крок до неї і хапає її за зап'ястя. На руці знайома татушка. Схрещені шаблі. Отакої, то в нас тут розігрується сценка “поганий хлопчик – гарна дівчинка”.

— Ти нікуди не підеш, поки я не скажу! — гаркає він.

Усе. Досить.

Я не витримую.

У мені прокидається не лис, а щось значно потужніше. Інстинкт Владаря, чию територію порушили.

Я видаю низьке, люте гарчання, від якого вібрує підлога. Максим здивовано опускає очі вниз. У цю мить я стрибаю. Я впиваюся іклами в його руку — ту саму, що тримає Олесю. Прокушую шкіру, м’язи, до кістки. Болітиме, ой як довго.

— Ааааа! — верещить він, відпускаючи Олесю. — Сука!

Я відштовхуюся від нього і елегантно приземляюся на високий комод, облизуючи кров з губ. Несмачна. Гнила кров.

— Ах ти ж падло блохасте! — він хапає парасолю, що стоїть у кутку, і з розмаху жбурляє в мене.

Я ліниво ухиляюся. Парасоля збиває вазу, яка розбивається вщент.

— Не чіпай його! — кричить Олеся. Вона кидається до мене. Затуляє своїм тендітним тілом. — Іди звідси, Максиме, доки я не викликала поліцію! Або доки він не відгриз тобі щось важливіше за руку!

Максим тримається за закривавлене зап'ястя. Він дивиться на нас — на дівчину з палаючими очима і на лиса, який дивиться на нього поглядом вбивці.

— Ти точно хвора на голову, Ангеліка права, — шипить він, задкуючи до дверей. — Психопатка скажена.

— Іди! — гаркає вона.

Максим вайлувато виходить з квартири, грюкнувши дверима так, що дзеленчить зеркало в рамі.

Олеся стоїть нерухомо, важко дихаючи. Потім вона повільно сповзає по стіні на підлогу. Її плечі тремтять. Вона схлипує.

Я зістрибую з комода і підходжу до неї. Тикаюсь мокрим носом їй у долоню. Стаю на задні лапи.

— Ти такий молодець... — шепоче вона крізь сльози, обіймаючи мене за шию і зариваючись обличчям у моє хутро. — Мій хоробрий захисник.

Я не витримую. Висуваю язик і обережно злизую сльозу з її щоки, а потім торкаюся язиком її губ.

Олеся здригається, завмирає і дивиться на мене здивованими, величезними очима.

Я лише метляю хвостом і мружуся, наче кіт, що об’ївся сметани.

Яка ж мені солодка дівчинка трапилася. І я нікому не дозволю її ображати.