— Хто ви? — прошепотіла вона вимогливо. — Ви ж емісар? На вас форма емісара Вежі.
— Зараз я емісар, але запевняю, тобі нічого не загрожує. Я прийшов, щоб попередити тебе.
— Попередити про що? — бліді щоки її спалахнули, зустрівшись з ним поглядом, альвійки затремтіла під ним.
— Ашуло… — він ледь відчутно торкнувся щоки, провівши долонею вниз високими вилицями. Ще мить і він благатиме її про милість! — За тобою вислали женців та емісарів. На тебе полюватимуть, мила. Повертайся у сховок. Перечекай кілька тижнів, не ходи за Межу, не потикайся у Ґрац, там засідка.
— Ні той наказ знищили це неможливо. Ви мені брешете! Відпустіть.
— Мольф видав новий. Ні, я не брешу, Ашуло, — коли вона з відчайдушно забилася під ним, дозволив перекинути себе на спину та сісти зверху. Дозволив вирвати крис і притиснути собі до шиї. Сподіваючись, що відчуття контролю, трохи вгамує її нервове збудження і послабить страх. Не вийде у них діалогу, якщо вона боятиметься.
— Ашуло, будь ласка, ти не вб’єш мене цим.
Альвійка загарчала, притиснувши лезо щільніше, схилилася нижче, так що чорне волосся розсипалося по його обличчю. Але більше вона нічого не робила, лише дивилася на нього пильно, зважуючи усі ризики. Зустрівшись з ним поглядом, вона смикнулась і завмерла. Вона сподівалась побачити страх, ненависть до себе, та у його очах могла лише розгледіти шалене бажання, ніжність та захоплення.
— Чому ти так дивишся на мене? — пробурмотіла невдоволено та знічено. Бліді щоки спалахнули блідо-рожевим. Він ризикнув простягнути руку та торкнутися її вилиць. Ашула стрепенулася, судомно задихала від його доторку. Знав, що він їй подобається. Арктур був красенем: приємне аристократичне обличчя, яскраві очі, натренована фігура, гладеньке чорне волосся, сильні руки. Він дуже ретельно обирав носія, розраховуючи на цю зустріч, на її підсвідому симпатію. Знав, що Ашула боїться чоловіків, що з осторогою ставиться до всіх окрім брата, ще свого майстра, та мюрка, який періодично притикався до її хатинки. Він міг зайняти тіло якоїсь емісарки, проте незнайомих жінок Ашула також дичилася. Цікаво чи буде вона боятися дитини? А хлопчика-підлітка?
Поки спостерігав за нею, бачив як вона вийшла від Чорних братів з великим клунком і передала його сиріткам Ґрацу, що стовбичили під стінами братства. Ті шалено зраділи стали дякувати, тягати її за плащ, а вона сміялася так щасливо та легко, що бажання укотре затопило груди. Хотілося милуватися її щастям вічність, бачити як вона сміється як грається з дітьми, вийти з затінку і як гратися з нею разом.
— Ходімо зі мною, я виведу тебе до Любленських боліт.
— Ти знаєш, де я живу, — Ашула стисла руків'я криса, знову вагаючись. Тоді нервова посмішка скривила її м'які вуста. Вона оббігла його обличчя швидким поглядом. — Кажеш, що я не вб'ю тебе, але мені не треба тебе вбивати, емісаре. Ти — людина, без захисту і в червоній зоні. Пітьма сама тебе вб’є. Перетравить тебе на химеру, — схилившись, прошепотіла йому на вухо. Та замість того, щоб злякатися, молити про допомогу, він задихав важче, пірнув пальцями в її чорне мерехтливе волосся.
— А чи можна мені одне посмертне бажання? — збуджено прошепотів, тримаючи голову альвійки ближче до губ. — Я ще не мав жінки. Дуже шкода помирати не спробувавши кохання.
Ашула смикнулась і відхилилась, розгублено закліпала. Її лють раптово вщухла, вона все ще притискала крис до його горла та вже не тиснула лезом, дозволивши його пальцям пестити своє волосся, торкатися загостреного вуха. Він знав, що від його доторків їй поколює шкіру і що їй це подобається, навіть дуже подобається. Коли він притис палець до нижньої губи, альвійка стрепенулася і важко зітхнула. Без слів здогадавшись, яке посмертне бажання він має на увазі. Витримавши його погляд нарешті прибрала крис, спершу виструнчилась на ньому, а тоді перекинула ногу та посунулась вбік.
— То ти нарешті мене вислухаєш? — він всівся поряд, спершись рукою на коліно.
-- Хто на ібіса, ти такий? -- Ашула змінила його пильним поглядом, стиснула губи в тісну лінію, старанно ховаючи хвилювання.
-- Я Арктур і твій союзник.
-- Щось в останньому я сильно сумніваюся. Емісар ніколи не буде мені союзником, -- пхикнула Ашула, але сховала ніж за поясом. -- Гаразд, Арктуре, ти мені розкажеш, про цей новий наказ, але краще десь у безпечнішому місці. Не очікувала, що пірну в Червону зону, — Ашула завертіла головою, виглядаючи химер найвищих еволюційних форм*, але поки що місцевість кутали криваві випаровування. Вона могла дихати ними годинами, а от він навряд витримав би кілька годин якби лишався людиною.
Він підвівся і простягнув руку, щоб допомогти Ашулі, звісно вона його галантності не оцінила. Схопилася на ноги й відійшла на пів кроку. Розгублена і схвильована, вона виглядала до неможливого мило та спокусливо. Навіть зараз замазучена у червоній пилюці й в недолугому одязі для пірнання. Мішкуватий комбінезон пірнальника звабливо обхопив струнке тіло, зібравшись у глибокі складки на животі, боках та стегнах. Він був завеликого розміру, тому альвійка старанно підперезала грубу тканину шкіряними поясами.
— То як, ходімо? — він струсив сині штани від червоного пилу. Тоді швидко стягнув чорне волосся у низький хвіст на потилиці, щоб не лізло в очі.
— От візьми, — порившись у глибоких кишенях, Ашула сунула йому срібну фляжку, а зустрівшись з запитальним поглядом, промурмотіла під носа. — Це сорбент. Випий. Не можна людині стирчати за Межею без захисту.
— Дякую, — він прийняв фляжку і лагідно всміхнувся, зробив кілька великих ковтків. Це тіло справді піддавалося надто агресивному випроміненню, але доки він у керма, Арктуру нічого не загрожувало.
— Ели милостиві, та що за дурню я роблю…