Невмдимці книга 1. Додатковий розділ. Крук і Ліна. Перший поцілунок

— Ти сьогодні така схвильована, — Росинка вплітає срібну стрічку в мою високу зачіску. Її прохолодні пальці, пахнуть річковою м'ятою, торкаються моєї шиї, і я здригаюся. Але не від холоду.

Я дивлюся у дзеркало в бронзовій оправі, але бачу не своє відображення в бальній сукні кольору сутінкового неба. Я бачу сон. Той самий, що не відпускає мене вже третю ніч поспіль, солодкий і липкий, як мед. Його руки на моїй талії. Його гарячий подих біля моєї скроні. І той момент, коли наші губи зустрілися…

— Мені наснився гарний сон, — замріяно мугочу я, відчуваючи, як щоки заливає гарячий, зрадливий рум’янець.

— Про що? — лукаво перепитує мавка, блимнувши зеленими очима.

О ні. Я не можу розповісти їй про це. Як ми танцювали в порожній залі

 Як він схилився до мене… Це було так смачно, так терпко, як чорне вино, настояне на грозових хмарах.

— Про танці, — ухильно відповідаю я, опускаючи очі.

Поки Росинка порається з подолом сукні, я крадькома визираю у вікно. Внизу, у сутінковому саду, стоїть Крук. Він у чорному, як сама ніч і про щось розмовляє з Моховиком.

Раптом, ніби відчувши мій погляд, він різко піднімає голову. Його очі знаходять моє вікно. На його губах з’являється ледь помітна, таємнича усмішка. Я налякано відсахуюся за стіну, притискаючи долоню до грудей, де шалено калатає серце. Мої щоки пломеніють.

Прадавні сили, як же мені пережити цей день? Як дивитися йому в очі після тих снів? Я просто помру, якщо розтулю рота!

Нарешті, зібравши всю свою рішучість у кулак, я виходжу в Велику Залу.

Дихання перехоплює. Тисячі свічок плавають у повітрі, освітлюючи похмуру велич обсидіанових стін м’яким золотим сяйвом. Музика — тягуча, глибока, зіткана зі звуків скрипки та віолончелі — вібрує в самому повітрі, проникаючи під шкіру.

Я розпачливо оглядаю натовп гостей — лісових духів, перевертнів, химерних істот у масках із пір’я та кісток. Чорний трон на узвишші пустий.

— А де Крук? — питаю я Сина Полина, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— О, Пан сьогодні зайнятий великою політикою, — пхикає Син Полина й недбало махає рукою в бік довгого столу, що вгинається від наїдків.

Я повертаю голову і завмираю. Світ навколо стискається до однієї точки.

Він там. Високий, могутній, у чорному камзолі, розшитому сріблом. Він виглядає як король ночі — недосяжний, холодний, величний.

Але він не сам.

Поруч з ним стоїть дівчина. Статна, висока, з розкішним чорним волоссям, що спадає на спину блискучим водоспадом. Вона щось каже йому, сміється, по-хазяйськи торкаючись його руки. І Крук… він усміхається їй у відповідь. Тією самою усмішкою, яку я вважала своєю.

А потім він пропонує їй руку. І вони виходять у коло. Починають танцювати.

В моїх грудях ніби оживає крижана змія. Вона стискає серце кільцями, вичавлює з нього повітря, впорскує отруту ревнощів. Це почуття слизьке, задушливе, нестерпне.

Я ревную?

Так. Я ревную до божевілля. До болю в кінчиках пальців. Бо Крук завжди танцює зі мною. Бо я хочу, щоб він дивився лише на мене! Я хочу, щоб він нарешті зрозумів. Побачив у мені жінку, а не підопічну, не дитину, не полонянку за дурною угодою!

— Хто це? — шепочу я вражено, не в змозі відвести погляду від їхніх сплетених рук.

— Відана. Донька Ведмедя, — відмахується Моховик, нечутно стаючи поряд зі мною і складаючи руки за спиною. Його голос звучить буденно, як вирок. — Пан отримав пропозицію. Може, й час. Златан поглядає хижим оком, нам не завадить новий союзник. Голос Ведмедя гарантує перевагу на Раді.

Я ціпенію, наче вжалена. Пальці судомно комкають шовк спідниці.

— Невже він справді збирається… одружитися? — приголомшено шепоче Росинка за моєю спиною.

Світ навколо мене хитається. Музика перетворюється на нестерпний, ріжучий шум.

— Пробачте… мені треба…

Я задкую до дверей. Ноги не слухаються, підгинаються. Я падаю, плутаюся в тканині. Довкола розходиться шелест перешіптувань, наче сухе листя на вітрі: "Алаїна…", "Напівлюдина…", "Златанове поріддя…", "Він знайшов собі рівню…".

— Ой, Ліно, ти як? — Син Полина стурбовано тягнеться до мене.

Я піднімаю очі І бачу, як Крук крізь усю залу різко озирається. Він відчув. Або почув перешіптування. Його погляд — чорний, проникливий — знаходить мене. На мить наші очі зустрічаються. Я бачу в них подив, а потім тривогу. Він робить крок до мене, зупиняючи танець.

Але я не чекаю.

Я розвертаюся і біжу.

Біжу крізь чорні коридори, не розбираючи дороги. Вилітаю в сад. Темрява тут густа, жива, агресивна. Хижі квіти тягнуть до мене свої щупальця, але я прориваюся крізь них, не відчуваючи, як шипи рвуть поділ моєї розкішної сукні, як дряпають шкіру до крові.

В голові стугонить кров. Куди? Куди мені бігти? Лабіринт? Він лише покусає мене знову.

Я задираю голову і дивлюся на кручі, що нависають над замком. Згадую стару стежку, яку мені колись показав Син Полина. Печера. Там тихо. Там темно. Там мене ніхто не знайде. Я хочу зникнути. Розчинитися в камені. Забути все… І сон, і жорстоку реальність.

Я дряпаюся вгору, ламаючи нігті, ковзаючи на вологому моху. Задихаючись від сліз і болю, нарешті ввалююся в темне жерло печери. Тут пахне сирістю і… чимось тухлим, м’ясним.

Нарешті. Нарешті я можу поплакати наодинці. Пожаліти себе.

Я схлипую, але не встигаю заплакати.

Раптом із темряви відділяється тінь. Вона густіша за ніч. Величезна, схожа на вовка, але значно більша, спотворена, з палаючими червоними очима. Вона гарчить, а потім починає говорити, і цей звук схожий на скрегіт жорна по кістках.

— Яка солодка гостя… Сама прийшла на вечерю?

Я задкую, хапаю з землі важку палицю. Страх холодною хвилею змиває сльози. Я судомно пригадую всі уроки, що отримала від Крука і Моховика. Стійка. Дихання. Не показуй страху.

— Що ти таке?! — шепочу, виставляючи палицю перед собою.

— А що ти таке, маленька напівсмертна? — почвара повільно насувається, її кігті цокають по каменю.

— Я донька Владаря!

— Ну, а я тоді сам Володар, — регоче потвора й облизує величезну лапу довгим чорним язиком. — Ти ж розумієш, що не здолаєш мене, дівчинко? У тебе немає зброї. Ти в бальній сукні. Ти — десерт.

— Крук тебе вб'є!

— Він прийде запізно, щоб оплакати твої кісточки.

Палка в моїх руках спалахує слабким лавандовим сяйвом — мій дар відгукується на страх.

— Чаруєш, он як? — істота мружиться, перескакує в інший кінець печери неприродно швидко. — То, може, зіграємо в гру?

— Яку ще гру? — я повертаюся, не зводячи з нього очей, подумки готую закляття. Блискавка. Щось миттєве, смертоносне. Я можу про себе подбати!

— Як щодо загадок? Якщо відгадаєш всі три, я відпущу тебе до твого Крука, — пропонує тінь, і вона вже за моєю спиною. Кружляє так стрімко, що вітер від її руху куйовдить мою спідницю.

— А якщо ні?

— А як ні, то віддаси мені щось своє… — його низький голос переходить на хрипке гарчання. — Скажімо, свою цноту? О, як ти спалахнула. Бачу, що твій Крук тебе ще не торкався. Гидиться, бо ти напівсмертна? Так? Нічого. Ти йому вже й не знадобишся.

Він клацає щелепами, я лише бачу блиск жовтих іклів у темряві. Зберися. Дихай! Це просто почвара. Ну і що, що я в житті не бачила таких почвар наживо? Я читала про них в книгах і…

— Ну, якщо вже не хочеш віддати цноту, то віддаси життя!

Він кидається. Блискавично.

Я встигаю вдарити палицею, але вона розлітається на тріски від удару його лапи. Лавандовий спалах летить повз тінь, обпікаючи камінь. Пазурі роздирають моє плече. Біль пекучий, різкий, засліплюючий. Я кричу, падаю, перекочуюся. Він знову наді мною, його паща розкрита, я бачу ряди гнилих іклів, відчуваю сморід його подиху…

Раптом повітря розриває свист.

Удар чорного батога, зітканого з тіні, обвиває горло потвори. Ривок — і величезного звіра жбурляє об кам'яну стіну з такою силою, що зі стелі сиплеться пил.

— КРУК! — я схоплююся з підлоги, притискаючи руку до закривавленого плеча.

Він стоїть на вході в печеру, затуляючи собою місячне світло. Його очі — дві безодні чистої люті. У його руках немає меча, лише голі руки, чорні видовжені пазурі й магія, що клубочиться навколо нього чорним штормом.

Почвара намагається підвестися, але Крук вже біля неї. Один рух руки — і тіні, гострі як леза, пронизують тіло звіра наскрізь. Інший — і чудовисько розсипається на сірий порох із диким, передсмертним завиванням.

Тиша.

Він повільно озирається. Його груди важко здіймаються. Він бачить мене. Бачить кров на моїй сукні.

Він кидається до мене, падає на коліна і ривком згрібає в обійми. Притискає до грудей так міцно, що мені стає важко дихати. Він тремтить. Великий, могутній Крук тремтить усім тілом.

— П-пробач… — шепочу я ледь чутно, уткнувшись носом у його камзол, що пахне озоном і тінями.

— Не пробачаю, Ліно, — гарчить він мені в шию, зариваючись обличчям у моє волосся. — Навіщо ти втекла?! Чому… чому ти весь час тікаєш від мене? Що я знову зробив не так? Чи тобі подобається знущатися з мене?! Я ледь не збожеволів!

Я ціпенію. А тоді не витримую. Гребля проривається. Я не плачу — я реву. Розпач, страх, біль, ревнощі — все це вибухає криком.

Він відхиляється, дивиться на мене перелякано. Його пальці торкаються мого пораненого плеча, і з них ллється м'яке темне світло, знімаючи біль.

— Тобі боляче? — він розпачливо оглядає мої рани. — Зачекай, зараз минеться…

— Не минеться! — кричу я, відштовхуючи його руку. Я маю зупинитися, замовкнути, але не можу. — Так, Круче, так, мені боляче! Але не там!

Я притискаю руку до грудей, штовхаю його кулаком у тверді груди.

— Ти не бачиш мене! Не бачиш, яка я?! Я вже не маленька! Досить вести себе так, ніби я дитина! Чому… чому ти танцюєш з нею? Чому ти збираєшся одружитися?! Чому, якщо є я!

Він сіпається, ніби я вдарила його, дала йому ляпаса. Завмирає.

У чорних очах подив повільно змінюється розумінням. А тоді — теплом. Глибоким, як ніч. На його губах з’являється ніжна, трохи сумна усмішка.

— Так… тепер я бачу, — він обережно, трепетно торкається моєї щоки, витираючи сльозу великим пальцем. — Ти справді доросла, Алаїно. Ти прекрасна, неймовірна жінка. А я був сліпим.

Він схиляється до мене. Я завмираю, прикута його теплим поглядом. У животі млоїть, скручує солодким вузлом від передчуття.

— Чи згодна ти бути моєю жінкою, Ліно? Моєю єдиною.

Питає він раптом, тихо, хрипко.

І торкається моїх губ.

Цілунок ніжний, обережний, невагомий, наче пір’їнка з його чорних крил. Він ніби питає дозволу. Але він смакує… неймовірно. Краще, ніж у сні.

Коли він на мить відхиляється, я шепочу на видиху:

— Так.

І сама тягнуся за його губами.

Він зітхає полегшено, ніби скинув гору з плечей. І за мить вдруге торкається мене — тепер рішуче, палко, владно. Він розкриває мої вуста, його язик зустрічається з моїм, і світ навколо вибухає феєрверком.

Він огортає мене гарячими обіймами, а я чіпляюся за його плечі, зариваюся пальцями в його жорстке волосся, стискаю його, наче потопельник рятівне коло.

Він відсторонюється, важко дихаючи, бере моє обличчя в долоні, заглядає в очі, ніби хоче випити мене до дна. Починає цілувати мої вилиці, мокрі від сліз щоки, кінчик носа.

Я хихочу, щаслива до запаморочення. Він теж сміється — низьким, вібруючим сміхом. Ми міцно обіймаємося в темній печері, серед пилу поверженого монстра.

Нарешті Крук легко підхоплює мене на руки, піднімаючись з колін.

— То… ми не тут?.. — шепочу я, ніяковіючи, ховаючи очі в його комір.

— Звісно ні, кохана, — він сміється щасливим, легким сміхом і легенько колихає мене, як скарб. — Це абсолютно не підходяще місце. І, певно, ще трішки зарано. Але я більше не відпущу тебе.

Він прямує до виходу. Сни снами, а насправді мене аж трусить від хвилювання. Тож я полегшено зітхаю йому в сорочку. Він виносить мене в ніч.

— Дякую… Повернешся на бал? — питаю обережно, коли ми виходимо під зірки. — До ведмежої доньки?

Він дивиться на мене і всміхається кутиком вуст, хитро й ніжно.

— Ніколи б не подумав, що буду вдячний Бурмилі за такий подарунок. Її присутність змусила тебе ревнувати, а мене — прозріти. Ні, рідна, в мене є кращий план.

З його спини з шелестом розгортаються величезні чорні крила, прорізаючи тканину сорочки й сюртука. Він притискає мене до себе міцніше.

— Тримайся.

Він злітає. Несе нас крізь смарагдовий ліс, над сплячим садом, над яскравими вогнями бальної зали. Вітер свистить у вухах, але мені тепло. Він опускається на свій балкон і, ігноруючи музику внизу, заносить мене у свої покої. Кладе на своє величезне ліжко під чорним балдахіном. І опускається поруч.

Але сьогодні він не розказує мені казки. Не читає книги. Не розчісує моє волосся, як дитині.

Ми цілуємося.

Всю ніч. До одуріння. Доки губи не припухають, а язик не терпне в роті. Доки кожна клітинка мого тіла не наповнюється ним. Ми вивчаємо одне одного наново, торкаючись меж дозволеного, але не переступаючи їх, розтягуючи цю солодку муку.

А потім, під самий кінець свята, коли свічки вже догорають, ми таки спускаємося.

Удвох. Тримаючись за руки.

Крук нічого не говорить, але коли ми входимо в залу, атмосфера миттю змінюється. Розмови стихають. Усі дивляться на нас. На його владний погляд і мою руку в його долоні.

Він підводить мене до Відани, чемно киває їй, представляючи мене:

— Моя наречена, Алаїна.

Відана шанобливо схиляє голову, ховаючи розчарування за ввічливою усмішкою. А Крук, не звертаючи уваги на шепіт натовпу, веде мене в саме серце зали.

І решту ночі ми кружляємо удвох, ніби світ навколо не існує. Лише ми, музика і обіцянка в його очах.

Мине не один оберт Срібного Місяця, перш ніж Крук знову принесе мене в свої покої і вперше запропонує близькість. І я відповім «так». І це буде нестерпно й прекрасно водночас. І все змінить між нами назавжди. Але це буде потім. А зараз — ми просто танцюємо.