Невидимці: Спадок Змія
Біля величезного панорамного вікна, схрестивши руки на грудях, стоїть Марен.
Під ребрами тепліє — дурна, зрадлива радість — він тут! Він сам мене знайшов! Я мимоволі всміхаюся. А тоді злість, гаряча й колюча, накриває з головою. Як він сміє бути тут? Знову лізти в мої справи!
— Що ти тут робиш?! — шиплю, і рука тягнеться до кинджала на поясі.
Він повільно обертається. Обличчя спокійне, та на вустах грає та сама крива самовдоволена усмішка, від якої мене нудить.
— Те саме, що й ти, принцесо. Заспокойся, я за тобою не стежу, — він дістає з кишені золотий конверт. — Отримав запрошення, від якого неможливо відмовитися.
— Я не працюю в парі, — ціджу крізь зуби, ступаючи до нього. — Особливо з пихатими індиками, які вважають себе селебертіс!
— Яка прикрість, — він робить крок назустріч, скорочуючи дистанцію. Бурштинові очі глузливо дивляться на мене згори вниз. — Бо я терпіти не можу працювати з дівчиськами, які лізуть, куди не просять, плутаються під ногами і думають, що лавандове сяйво — це аргумент у бійці.
Я вже розтуляю рота, щоб кинути щось різке, але нас перебиває тихий, чемний кашель.
Той самий юнак у бездоганному діловому костюмі, що й у Підгірцях, стоїть біля високих дверей із темного, майже чорного дерева, наче вишколений лакей, що чекає на господарів, поки ті сваряться.
Коментарі