top of page

Вітаю!

Це блог сайту Айї Неї, де можна прочитати про творчі новини, а також цікаві статті присвячені міфології та фентезі.

Японське фентезі про лисиць

24 години тому
Читати 17 хв

— Тримай меч міцніше, Саю, — голос батька розрізав подвір’я.

Він підійшов нечутно, як і завжди. Інаба Тецудзан ступав подвір’ям так плавко, що пісок не смів рипнути під його сандалями.

У провінції переповідали, буцімто майстер вміє ходити по весняній кризі так, що не лишається тріщин. Чужинці, що потикалися в село з лихими думками, кидали зброю щойно бачили Тецудзан за брамою. Сая не знала, чи правда те, що про нього розповідають. Батько ніколи не підвищував голосу на учнів, щиро дбав про дім і щоразу гладив її по маківці за добре виконаний прийом.

Сая стиснула руків’я так, що заболіли кісточки. Дерев’яний меч, що батько вистругав їй позаминулої зими, поступово важчав у руці. У кедрах перегукувалися птахи, сонце пекло потилицю, а їй за комір хаорі скрапував піт від напруги.

Подвір’я школи Інаба тішило ранковою білизною. Батько щовечора розрівнював пісок граблями й виводив хвилі, а вдосвіта учні їх затоптували. Білий пісок тягнувся від воріт до будинку з широкою енґавою, а далі — повз стайню до кухні. Звідти вже тягло дим від пічки й смаженої риби.

На темних стулках в’їзної брами височив лис із кількома хвостами — кіцуне — родовий знак Інаба. А за брамою тягнулися тераси рисових полів, що зеленими смугами спускалися до річки. Поміж полями на схід звивалася дорога до невидимого звідси замку князя. Із півночі під самі стіни підступав ліс. Старі кедри росли так щільно, що навіть у весняний полудень двір сповнювали густі тіні й запах смоли.

Сьогодні тіні майже розтанули. Сонце стояло високо, нагрітий пісок припікав підошви крізь солом’яні сандалі.

— Міцніше означає правильно, а не всією жменею, доню.

Батько став у неї за спиною, і шорсткі від мозолів долоні накрили її кулак.

— Мізинець і підмізинний, — батько притиснув її пальці до дерева. — Тримай ними найміцніше. Решта лежить вільно, аби меч знав, що ти поруч.

— А якщо вислизне?

— Правильно візьмеш, то залишиться в руці. Пам’ятаєш, як я вів тебе за руку на святі врожаю?

У голосі батька майнула тепла нотка. Сая пам’ятала запах печених каштанів і гарячого саке, гудіння барабанів, від якого аж зуби нили. Строкатий натовп тоді ледь не проковтнув її, та батькова рука міцно тримала й не дала їй загубитися.

Він відступив на крок, і Сая знову підняла меч. Тепер дерево лежало в долонях слухняно, наче рука, що їй довірилася.

— Ще сто, — звелів батько.

Із веранди долинуло пирхання. Такамару сидів на краю енґави, бовтав ногами й щиро кепкував з її старань.

— Сто для неї забагато, учителю. Після тридцятого махатиме як курка крилом.

— Тоді ти зробиш двісті, — озвався Тецудзан, навіть не обернувшись. — І рахуватимеш уголос, щоб ми чули, як тобі весело.

Шін затулив рота рукавом, та плечі зрадницьки тремтіли від сміху. Такамару штурхнув його ліктем, Шін штовхнув у відповідь — за мить обидва вже качалися дошками веранди, мов цуценята. Тецудзан кашлянув один раз. Хлопці миттю виструнчилися й поклали долоні на коліна.

Сая відвернулася, усміхнулася й взялася до вправи. На «раз» меч злітав угору, на «два» опускався до рівня очей, застигав у повітрі. Три.

Після двадцятого удару запекли плечі, близько сорокового вогнем узялися долоні. Далі тіло оніміло, у голові лишилися лише лічба й дихання. Вдих підіймав клинок угору, видих опускав його вниз. Батько якось казав, що меч — це подих, якому дали форму. Раніше ці слова здавалися їй дивними. Та після вісімдесятого змаху Сая вловила ритм, і усередині все похололо, наче вона зазирнула в бездонний колодязь.

На сотому ударі вона опустила меч й виструнчилася.

— Добре, — кивнув батько.

Це слово Сая пригорнула, мов теплий камінець, щоб грітися ним до самого вечора.

— Тепер ви, — кивнув Тецудзан хлопцям. — Покажіть, чому навчилися.

Такамару зіскочив на пісок першим. Він усюди ліз попереду всіх: хапав найбільший шматок риби на сніданок, пірнав у річку з найвищого пагорба. Стара Отомі сварилася, що колись княжич зверне собі голову.

Чотири роки тому володар Акаґі Такатада привіз сина до школи й залишив його біля воріт. Пообіцяв, що заплатить золотом*, якщо легендарний Тецудзан зробить з малого гідного воїна.

Від Такамару, як виявилося, відцуралися всі попередні наставники. Малий княжич весь час вередував, лупцював слуг дерев’яним мечем і реготав із їхніх сліз. Тецудзан попередив, що муштруватиме паннича нарівні з іншими учнями.

Першого ж ранку він поставив Такамару в ряд біля Саї. Княжич скривився так, ніби проковтнув гнилу сливу, жбурнув меч на землю й крикнув, що спадкоємець роду Акаґі не стоятиме поруч із дівчиськом.

Батько мовчки підняв зброю, простягнув йому й наказав: «Тоді стій позаду неї». Хлопець простояв за її спиною цілий тиждень — а наступного, без зайвих вмовлянь, став поруч.

Шін жив у них третій рік, відколи його привіз Мідзуно Кенсуке — далекий родич Інаба. Раз на рік пан Мідзуно приїздив із сусідньої провінції погостювати. Тоді вони з Тецудзаном пили саке й згадували, як ділили ковдру в гірській майстерні та бігали на сільські свята, щоб танцювати з дівчатами.

Привівши дев’ятирічного сина до школи, Мідзуно прогудів: «Нехай навчиться тримати меч як слід, а тримати маєток ще встигне». Сая тоді визирала з-за поли Отомі на худого поважного хлопчика, що вклонився батькові до самої землі. Спершу він здавався їй страшенно нудним, а вже за тиждень став її найкращим другом.

Шін і їв, і говорив, і відповідав неквапливо, за що Такамару прозвав його черепахою. Та щойно Шін брався за зброю, усе змінювалося. Довгі чутливі пальці хлопця лягали на руків’я спокійно й точно, міцно, але без напруги, як вчив батько. Шін мав природний хист і рухався майже так само безшумно й плавко, як Тецудзан.

Хлопці вклонилися вчителеві, а потім й один одному. Такамару відбувся коротким кивком, Шін зігнувся глибоко за всіма правилами.

— Почали.

Такамару зірвався з місця одним довгим стрибком, вигукнув так лунко, що в кедрах пурхнули горобці. Дерев’яне лезо свиснуло, цілячи Шінові в плече. Шін легко ступив пів кроку вбік. Клинок Такамару розітнув порожнечу, а Шін коротко підставив ногу. Такамару пролетів повз нього. Гепнувся обличчям у пісок.

На подвір’ї запала тиша. Потім Такамару перевернувся на спину, виплюнув пісок і розреготався — так заразливо, що Сая теж пирснула. Шін бігом простягнув йому руку.

— Черепаха, — видихнув Такамару, вхопився за друга. — Підла хитра черепаха.

— Ти сам казав, що черепахи живуть довше, — озвався Шін.

— Хто не вміє падати, той не вміє вставати, — мовив Тецудзан. — Упав ти добре, Такамару. Тепер навчися стояти на ногах.

За воротами гучно заржали коні. Важкі стулки розчахнулися, і на подвір’я уврвалися четверо вершників у темних хаорі з гербом Акаґі — яструбом на білому полі. Попереду на сірому жеребці примчав сам князь.

Сая бачила Акаґі Такатаду лише кілька разів — і щоразу їй кортіло сховатися за батькову спину. Князь був високий, мав тонкі риси обличчя й випещені білі руки. Але на людей він поглядав так, як старий Ґонбей на рибу на базарі: прицінювався, скільки всередині кісток і чи варта тушка мідяків.

Зараз цей погляд уперся в сина. До щоки й колін Такамару налип пісок. Хлопець досі тримав Шінову руку. Під батьковими темними очима він висмикнув долоню назад, наче вхопився за жарину.

Із сіней уже дріботіла тітка Цубакі. Вона зупинилася біля стремена, низько схилила голову й підняла перед вершником лаковану тацю, на якій парувала чашка свіжого чаю.

Князь навіть не глянув на частування. Повільно повів очима від її високої зачіски до відкритої шиї та білих пальців на краях таці. Тітка голови не підвела.

— Учитель Інаба, — князь не спішився, лише легенько схилив голову. — Я плачу тобі, щоб мого сина вчили битися, а він качається під ногами… — погляд мазнув по Шінові, — бозна в кого.

— Ти платиш мені за науку правди, княже, — спокійно відповів батько. — Сьогодні правда в тому, що він упав. Завтра від його меча падатимуть твої вороги.

— Акаґі не падають.

— Тоді їм немає потреби підійматися.

Білі князеві пальці стиснули складене віяло. Сая глипнула на батька. Той стояв вільно, порожні руки звисали вздовж тіла, та в його поставі відчувалося стільки сили й влади, що мимоволі захотілося відступити на крок.

Князь гмикнув, темні очі ковзнули далі подвір’ям, спинилися на ній. Сая вчепилася в дерев’яний меч, забувши за батькові настанови тримати його мізинцем і безіменним.

—Твоя донька досі бавиться з мечем? — кутик його губ сіпнувся. — Дивні в тебе звичаї, Тецудзане.

— Старі звичаї, пане. У моєму домі вчать кожного, хто бажає й здатен правильно тримати зброю. І лисиць не кривдять.

Князь звів очі на різьбленого лиса на розчахнутих стулках. Тоді зазирнув поверх веранди крізь розсунуті сьодзі в сутінки головної кімнати. Там, у затінку токонома, на чорній підставці спочивав батьків меч. Гість затримав на ньому погляд значно довше, ніж дозволяла пристойність.

— Кажуть, у тебе лежить клинок, якого не тримав у руці й сам імператор, — кинув Акаґі ніби між іншим.

— Кажуть, — погодився Тецудзан. — Цей меч не продається, княже. Він сам обирає руку. Колись обрав мою, а згодом обере руку мого спадкоємця.

Вузьке обличчя вершника скривилося та за мить кутики вуст знову смикнулися в усмішці.

— Такамару. Додому.

Хлопець скочив на ноги, незграбно вклонився вчителеві. На неї та Шіна навіть не глянув — підхопив біля веранди лук, вистрибнув на коня, якого якраз підвів слуга. Тітка Цубакі відступила з невипитим чаєм. Біля самих воріт коні розвернулися й князь недбало хльоснув сина складеним віялом по щоці.

Такамару не здригнувся, не схлипнув й обличчя не торкнувся — лише виструнчився у сідлі. А коли стулки воріт уже сходилися, нарешті обернувся, широко й весело всміхнувся їм.

Сая опустила дерев’яний меч у пісок. У горлі стисло, а в очах защипало, наче вона наковталася диму.

— Схоже, на Такамару чекає прочуханка, — шепнув Шін, вгадавши її думки. — Шкода його.

— Треба буде його розважити, як повернеться, — прошепотіла Сая й міцніше стиснула дерев’яний меч. — Попрошу Отомі приготувати його улюблені онігірі.


^=^


Увечері, вислухавши її прохання, Отомі взялася лаяти її за брудну хакаму.

— Ви тільки погляньте на цю дикунку, — бідкалася стара, тримаючи рукав двома пальцями. — Ніби тебе не меча вчили, а по полю тягали. Яка з тебе буде наречена? Хто тебе візьме з такими колінами?

— Ніхто, — радо відповіла Сая. — Я буду майстринею меча, як батько.

— Святі камі. — Отомі звела очі до стелі, та Сая бачила, що кутики тонких вуст смикнулися в усмішці.

Отомі була з нею від першого крику й виростила наче рідну, бо матінка не встигла. Маленька, кругла, з червоними від прання руками, стара знала все на світі. І як зварити відвар від кашлю, і як вивести пляму з шовку, і як заговорити опік. Та найбільше Сая любила слухати її казки про Замежжя.

Отомі розповідала, що ліс за їхнім струмком — це межа людського світу, а далі лежить інший, дивовижний край. Мовляв, тому в затінку кедрів навіть у розпал весни не сходить сніг. Борони камі заходити глибоко в гущавину, адже там бродять рогаті оні, багатохвості лисиці-перевертні та всяка лісова нечисть. І Саї страшенно хотілося побачити ту нечисть із казок на власні очі. Проте ані чарівного лиса, ані рогатого людоїда в їхньому лісі вона досі не стрічала.

Дорогою повз головну залу Сая, як і щовечора, зупинилася біля відсунутих сьодзі, вклонилася ніші. Батько змалку привчив її кланятися перед тренуванням і перед сном. «Не мечеві, — пояснював він. — А тим, хто тримав його до нас». Сая робила це так давно, що вже й не замислювалася, навіщо. Та щоразу, коли випростувалася, ловила в темряві ніші відблиск чорного леза. Наче меч на лакованій підставці стежив за нею чи вдоволено усміхався. Отомі розповідала, що деякі дуже старі речі, особливо ті, що приходять із Замежжя, здатні чути власників і переймаються їхнім добробутом. Можливо й меч переймався, чи все у Саї гаразд. Тож інколи вона підходила ближче й пошепки розповідала, як минув її день. Так, про всяк випадок.

Із кухні долинав гуркіт казанів і бурчання Ґонбея. Старий бурчав завжди: коли рис недоварився і коли переварився, коли йшов дощ і коли дощу не було. Та сьогодні він лютував особливо ревно.

— Знову! — гримнуло на задньому дворі, щойно вони ступила за поріг. Ґонбей стояв біля курника з порожнім кошиком, тицяв пальцем у бік лісу. — Знову курка! Третя за місяць! Сенсею, благаю вас, дозвольте поставити пастку. Одну маленьку пастку!

Тецудзан сидів на енґаві з чашкою чаю і навіть голови не повернув.

— Ні.

— Але ж лис...

— У цьому домі лисиць не кривдять, Ґонбею. — Тецудзан відпив чаю. — Навіть тих, що крадуть курей.

Ґонбей пробурмотів, що лисиці поводяться так, ніби цей дім їхній, розвернувся й поволік кошик землею. Сая сіла поруч із батьком, підібгала ноги. Батько повільно простягнув їй свою чашку.

— Чому лисиць не можна кривдити? — спитала Сая сьорбнувши гіркуватий чай. — Це тому, що вони на нашому знаку?

Батько мовчки дивився в сад. Сонце вже сіло, небо над кедрами стало кольору стиглої хурми. Посеред саду темніла крива слива — її гілля тяглося до веранди, наче руки, що хотіли їх обійняти.

Неньку звали Уме, а «уме» означає «слива». Сая знала, що слива цвіте першою, ще крізь сніг, коли всі інші дерева сплять. І що батько посадив цю сливу того самого року, коли Сая народилася, а матінки не стало. І знала, що кожного вечора він сідає на енґаві, щоб бачити цю сливу.

— Мій прапрадід мав друга серед лисів, — промовив нарешті Тецудзан. — Так розповідав мені дід. Казав, що предок ходив з тим лисом однією стежкою, ділив з ним вогнище, миску з рисом і біду, — він помовчав. — Коли хтось ділить із тобою біду, Саю, ти не ставиш пасток на його родичів. Навіть якщо ті крадуть твоїх курей.

— Це правда? Про друга серед лисів?

Сая аж виструнчилася, схвильовано глянувши на батька. Невже то був казковий кіцуне як в історіях Отомі?

— Хтозна, — Тецудзан забрав у неї чашку, допив останній ковток гіркого охололого чаю. — Старі історії тим і добрі, що їм не треба бути правдою, щоб бути правильними.

Позаду тихо розсунулися сьодзі. Запах камелії прийшов раніше за тітку Цубакі. Жінка щоранку змащувала коси солодкуватою олією, тож важкий дух плив попереду неї, мов служниця з ліхтарем.

Мамина молодша сестра приїхала в дім Інаба після смерті сестри, щоб допомогти з немовлям, — та так і залишилася. Їй сватали женихів: купця з міста, вдівця-самурая із сусідньої долини, навіть старого настоятеля храму, який заради такої краси хотів скинути чернечу одежу. Тітка відмовила всім.

Отомі казала, ніби в Цубакі серце з криги, а Ґонбей шепотів, що така красуня чекає лише на князя. Сая не знала, хто з них правий. Тітка справді час від часу була холодною і ще дуже вродливою, мов камелія на снігу.

Цубакі поставила біля Тецудзана тацю з рисовими коржиками та свіжий чай. Її рукав торкнувся його рукава.

— Ти знову не вечеряв, Тецудзане, — тихо сказала вона з легким звинуваченням у голосі. — Чоловікам треба добре їсти, щоб бути сильними.

— Дякую, Цубакі.

Батько навіть не глянув на тітку, а весь час милувався своєю сливою. А от тітка дивилася на нього так, як Шін задивлявся на солодкі коржики з бобовою пастою, коли в рукаві не лишалося жодної монетки. Що це означає, Сая навіть не уявляла. Та всередині щоразу щось стискалося — точнісінько як сьогодні вранці, коли князь зазирав у глибини їхнього дому на чорний меч. Вона й сама незчулася, як присунулася ближче до батька.


Наступного ранку вони помчали до лісу шукати оні. Перед тим Сая старанно замела подвір’я й вислухала настанови Отомі, як охайно складати кімоно. Щойно випала вільна хвилина, шмигнула за кедри.

Шін уже чекав коло старого кам’яного ліхтаря на межі саду й тримав вузлик з оніґірі. Такамару наздогнав їх на лісовій стежці. Сьогодні він прискакав сам, без охорони, прив’язав коня до огорожі — мовби вчора нічого й не сталося.

На щоці після батькового віяла не лишилося й сліду, тільки руді веснянки виступали на сонці.

— Чого витріщилася? — гмикнув Такамару. — Знаю, що гарний.

— Схожий на жабу, яку переїхав віз, — відрізала Сая.

— На прекрасну жабу, — охоче погодився Такамару. — Князівську.

Відтак ранок задався добре. Ліс позаду маєтку починався з велетенських старих кедрів. Задереш очі до верховіть — аж паморочиться в голові. Руді порепані стовбури підіймалися так рівно, наче хтось садив їх за шнурком.

У долині вже стояло лагідне весняне тепло, та під кронами трималася густа прохолода. У глибоких тінях між корінням і в глухих вибалках досі біліли латки снігу — тут він завжди лежав найдовше, мовби позначав оте саме Замежжя з казок Отомі. Під ногами пружинив вологий мох, притрушений торішньою глицею. Тягло живицею й талою водою. Далі кедри рідшали, поступалися кленам і бамбуковим заростям. А за струмком починалася заборонена гущавина — там, як казала стара нянька, водилися рогаті людожери й ті, кого не кличуть на ім’я.

Саме туди всі троє й простували. Сая йшла лісом напролом. Під сандалями лунко тріщав хмиз, розліталася глиця. Острівці старого снігу в затінку сухо рипіли. Вона перестрибувала коріння так гучно, що з гілок зривалися сполохані сороки.

— Тихіше, — шепотів позаду Шін. Він натомість ступав легко, наче по кризі. — Усіх птахів розженеш. І оні теж.

— Нехай, — відмахувалася Сая, а десь у хащах сердито пирхав розбуджений борсук.

Жоден справжній людожер із-за кущів не вискочив, тож вони самі заходилися грати в оні та мисливців. Роль чудовиська завжди діставалася Шінові: він вигнався найвищим із їхньої трійці, а спійманий так кумедно ревів і валився додолу, що Сая реготала до гикавки.

Такамару незмінно ставав мисливцем і раз у раз пускав стріли в соснові шишки чи пташині тіні на воді. Маленький лук йому зробив найкращий майстер князівства ще два роки тому. Цілив Такамару майже без промаху, а коли схиблював — запевняв, ніби сам так задумав.

— Гляньте, — він зупинився на схилі над струмком й вказав на протилежний берег. Там на верхівці високої сосни гойдалася шишка завбільшки із Саїн кулак. — Б’ємося об заклад на мій оніґірі.

— Ти свій давно з’їв, — нагадав Шін.

— Тоді на твій.

Такамару звів лук, натягнув тятиву. З обличчя миттю сповзла усмішка, губи стиснулися тонкою лінією — хлопець став моторошно схожим на князя Такатаду. Тятива коротко дзенькнула, стріла свиснула над водою, шишка злетіла з гілки.

— Оніґірі мій, — оголосив стрілець.

Шін мовчки простягнув йому рисовий колобок. Сая розламала свій, віддала другу свою половину, як велося між ними здавна.

Коли набігалися досхочу, вибралися на осоння й розляглися понад струмком. Молода трава на галявині дихала медом. Тільки між корінням кедрів і папороттю ще синіли смуги снігу. У верховітті лагідно висвистували пташки. Небом сунули пухкі хмаринки, і Такамару вгадував у них то бойового огиря, то вітрильника, то круглий живіт Ґонбея. Шін ліниво жував травинку, а Сая лежала між хлопцями й стежила за білим плином угорі.

— І ніяких тут оні немає, — розчаровано протягнула вона, колупаючи п’ятою мох. — Отомі все вигадала, щоб я ввечері за ворота не бігала.

— Звісно, вигадала, — поважно пирхнув Такамару, заклавши руки за голову. — Батьків сотник казав, що в горах інколи ховаються розбійники. Буває, начеплять на шоломи бичачі роги, щоб селян лякати, — от тобі й уся нечисть.

— А як же кіцуне? — не здавалася Сая. — Ті, що живуть у Замежжі й мають по дев’ять хвостів? Прадід же приятелював з лисом!

— Зі звичайним лисом, що краде курей у вашого Ґонбея, — засміявся Такамару. — У звірів буває тільки один хвіст, Саю. Якби лисиця тягала дев’ять, то набралася б реп’яхів з першого ж чагарника.

— А я думаю, в оні справді є роги, — раптом промовив Шін, навіть травинки з кутика рота не вийнявши. — Тільки, мабуть, не в усіх. І хвостів у лисів стає більше, коли вони живуть дуже довго. Мій батько бачив за перевалом старий храм. Там сидів кам’яний лис, тримав зубами кулю й мав аж три хвости. Навіщось же майстер їх витесав.

Такамару лише зневажливо махнув рукою:

— Каменярі ще й не таке виробляють, аби прочани мідяки кидали. От коли виросту, — вів далі він, — стану полководцем. Першим у нашій провінції, а згодом і по всій землі. Переловлю всіх розбійників — побачите, що ніяких рогів під шоломами в них не росте.

— А я хочу стати як учитель, — промовив Шін. — Майстром меча.

— Нудота. Муштрувати малечу з дерев’яними палицями.

— Він не вчить махати палицями. Він учить… — Шін запнувся, добираючи слово, травинка в зубах хиталася. — Шляху.

Сая повернула голову до нього, та хлопець не зводив очей із небовисі.

— А я стану найкращою майстринею меча, — заявила вона.

— Дівчата майстрами не бувають, — пирхнув Такамару.

— Сая буде, — заперечив Шін, ніби сказав, що завтра зійде сонце.

Від цих слів під ребрами розлилося тепло. Раптом їй страшенно закортіло, щоб оця сонячна галявина, духмяна трава й вони троє лишилися такими навіки. І ніколи не дорослішали.

Сон зморив її непомітно. Коли розплющила очі, сонце вже скотилося за половину неба, кленові тіні стали довгими, як пальці, й посунули травою. А з папороті під старим кедром, де в затінку ще лежав сніг, на неї хтось дивився.

На самому краю снігової латки сиділо крихітне лисеня. Руде, мов осінній клен, із білою плямкою на грудях і завеликими, гострими вухами. Пухнастий хвіст здавався вмоченим у рисове борошно. Воно не тікало: очі помаранчеві, мов мед із соєґо, що блищить на сонці, дивилися пильно й надто вдумливо як для лісової звірини. Мовби лисеня вибігло з казки, йшло за її галасливими кроками від самого струмка й лише тепер наважилося вистромити носа.

Сая затамувала подих, боялася й пальцем ворухнути. Проте Такамару теж прокинувся.

— О-о-о, — протягнув він майже лагідно, вийнявши зі шкіряного сагайдака стрілу. — Дивіться, як поцілю просто в око. Полічимо, скільки в нього хвостів.

— Стій! — Сая зірвалася на ноги.

Тятива вже заспівала. Стріла майнула над галявиною, і лисеня зайшлося тонким, майже дитячим плачем.

Вістря схибило на долоню, глибоко вп’явшись у плече якраз над передньою лапою. Лисеня повалилося на бік і безпорадно зашарпало лапами. Сніг під ним миттю став червоним, а біле пір’я на древку дрібно тремтіло з кожним вдихом.

— Схибив, — процідив Такамару роздратовано й вихопив другу стрілу. — Зараз дороблю.

Сая вилетіла вперед. Розвела руки, заступила лисеня й замружилася проти сонця:

— Не смій! Чуєш? Не смій!

— Відійди з лінії, Саю. — Такамару навіть не опустив зброї. — Звичайна руда шкода, що тягає ваших курей.

— Лис на нашому родовому знаку! — скрикнула вона, п’яти міцно впиралися в мох. — Їх заборонено кривдити!

— То знак твого роду, а не мого.

Він підняв лука вище, націлився повз її плече. У звужених очах Такамару зяяла холодна байдужість — точнісінько як в його батька вчора. Хлопець справді збирався пустити стрілу попри неї.

Шін мовчки перехопив руку Такамару, міцно стиснувши зап’ясток. Стріла з’їхала з тятиви, встромилася вістрям у дерен.

— Досить, — тихо мовив Шін тим самим тоном, що й учитель, коли зупиняв бій одним словом.

Такамару скосив очі на його п’ятірню, тоді звів погляд на Шіна. Обличчя княжича сполотніло аж до губ, на вилицях виступили червоні плями. Він сіпнув рукою, та Шін міцно тримав.

— Пусти.

— Спершу опусти лук.

Вони мірялися поглядами кілька довгих ударів серця, доки Такамару не видер зап’ясток. Відступив на крок, розтер прим’яту шкіру.

Сая вже впала навколішки в замет — сніг зарипів. Долоні миттю почервоніли від крижаної крупи. Вона обережно розгребла сніг біля пораненого звірятка. Лисеня спробувало вишкірити дрібні зуби, проте сил не стало — воно лише важко дихало й тремтіло всім тільцем під її пальцями.

— Тихо, — прошепотіла Сая, поклала долоню між гострими вухами. — Тихо-тихо. Я зараз витягну. Буде боляче, але тільки раз.

Вона перехопила древко біля самого плеча так, як учив батько рівно й без шарпання. І коротко потягла на себе. Лисеня тонко скрикнуло, ткнулося носом у її коліно.

Сая зубами надкусила край рукава, відірвала довгу смужку тканини й туго, навхрест, перев’язала рану через плече та груди. Стрічка миттю набрякла кров’ю. Вона схлипнула, підхопила лисеня під полу хаорі й притисла до грудей — сама затремтіла ще дужче за нього.

— Тільки не вмирай, — зашепотіла вона в гарячу маківку. — Чуєш? Тільки не вмирай.

Лисеня кволо ворухнулося коло серця, блиснуло медовими очима. Теплий, шорсткий язичок — легкий, мов пташина пір’їна, — торкнувся її закривавленого пальця.

— Ну от і все, — дзвінко озвався за спиною Такамару, і того, як весело звучав його голос, Саї стало зимно. — Тепер вона наречена кіцуне. Чуєш, Шіне? Нашу Саю засватав лис! Пришкандибає за нею весільний почет із болотними вогниками та й понесе в паланкіні прямісінько до лисячої нори!

— Такамару, — спинив його Шін.

— А що? Я ж жартую, — хлопець висмикнув із дерну стрілу, крутнув у пальцях і переламав об коліно. — Лисяча хіме. Принцеса з нори.

Він блазенськи вклонився Саї, черкнув рукою траву.

— Ваша світлосте.

Сая змовчала, лише міцніше пригорнула теплий згорток.

До садиби поверталися без розмов. Такамару ступав попереду, фальшиво насвистуючи бадьору пісеньку. Шін тримався за Саїним плечем. Мовчанка тиснула на вуха важче за сварку. Та Сая не мала настрою миритися. Не тепер і точно не першою. Такамару вчинив жахливо й це після того, як вона попросила зготувати його улюблені онігірі.

Коло воріт княжич відв’язав коня, вистрибнув у сідло й рушив до стежки — навіть не попрощався. Шін проводжав його довгим поглядом.

— Він охолоне й попросить вибачення, — глухо промовив хлопець. — Він же не завжди такий. Лише як батько насварить.

— Знаю, — відповіла Сая, хоча в серці цієї певності вже поменшало.

Отомі глянула на відірваний рукав і криваву пляму на хаорі — сплеснула руками, згадала всіх святих камі. Та вже за кілька хвилин принесла теплу воду, чисте полотно й мисочку рисового відвару. Батько ж тільки подивився з порога на рудий клубок у Саїних долонях, коротко кивнув:

— Твоє. Тож сама й пильнуй.

Сая влаштувала лисеняті кубло у своїй кімнаті біля жаровні. Спершу малий гарчав, а коли вона міняла пов’язку, навіть спробував ущипнути палець зубами. Та невдовзі виїв із долоні теплий рисовий відвар, хлебнув води з пригорщі. Сая не відходила від нього до глибокої ночі.

— Ти прийшов до нас із-за самого краю, — прошепотіла вона, пестячи його за великим вухом. — Із-за лісового струмка. Отомі каже, що там починається Замежжя. Тож я зватиму тебе Кай.

Лисеня тихо пирхнуло, вмостилося калачиком біля подушки й заплющило очі.

Уночі, коли Сая нарешті заснула, пов’язка зсунулася, та рани під нею вже не було — лише тонка світла смужка на молодій шкірі. Лисеня обережно звелося на лапи й, ще трохи накульгуючи, обійшло кімнату. Обнюхало лаковану скриньку з червоними стрічками, глиняний кухоль із пензлями для каліграфії, дерев’яний меч під краєм футона. А тоді повернулося, стало перед Саєю й довго вдихало запах її долонь, темного волосся й теплої щоки, мовби запам’ятовувало. Тоді притулилося до неї рудим боком.

А перед самим світанком Саю крізь сон огорнула дивна, густа тиша. Їй марилося, що в саду під вікном стояли дві високі тіні в довгому срібному лудінні— гостровухі, нерухомі, з пухнастими хвостами. Вони не стукали, не переступали порога — лише терпляче чекали.

Сая хотіла підвестися, проте повіки налилися сном, а долоню, звішену з футона, легко й лоскітно черкнув мокрий лисячий ніс. Дві сірі тіні за вікном схилили голови до самої землі й розчинилися в передсвітанковому тумані.

На ранок кубло біля жаровні виявилося порожнім. Отомі запевнила, що звірятко очуняло й вислизнуло в ліс крізь шпарину на веранді.

Сая не сперечалася, проте ввечері затрималася біля воріт і довго вдивлялася в темну стіну кедрів. У сутінках на краю папороті зблиснули два помаранчеві вогники, а з лісу луною докотилося коротке:

— Кон.

Щоб читати далі :


 
 
 

Останні пости

Дивитися всі
Крампус

👹 КРАМПУС: РІЗДВЯНИЙ ДЕМОН / Чекати в гості: 5 грудня. Австрійські Альпи. У гірському селищі поволі згасають вогні. Засніжені вулиці порожніють, батьки зачиняють двері, а діти намагаються пригадати

 
 
 
Про мій Patreon

Вітаю на моєму Patreon! 💜 Якщо ви тут, значить, ви вирішили підтримати мою творчість і стати частиною шляху, яким народжуються книги. І я шалено вдячна вам за це! Трохи про те, як працює Patreon: ✨ С

 
 
 

Коментарі

Оцінка: 0 з 5 зірок.
Ще немає оцінок

Додайте оцінку
bottom of page