

НОРД
Я з родиною живу в Борре. Це невелике селище на Півночі, коло стародавнього лісу. Тут зими тривають довгі місяці, а літо швидко минає. Щороку, на свято Йоль ми вшановуємо богів та духів. Вітаємо пришестя доброго Пана — Короля Сонце, що дарує нам врожай, оберігає отару від морозів, захищає мисливців від вовків.
Найдовша ніч минала, а за зимою завжди приходило літо. Та хтось з віщунів помітив, що літо стає дедалі холоднішим, а ночі — довшають. В лісах тепер небезпечно полювати, бо там з’явилися чудовиська.
Кажуть, це тому, що баланс між силами добра та зла, між темрявою та світлом — було порушено.
На Півночі, де захована магія світу та росте Велике дерево — з'явився новий король. Жорстокий та лихий. Він вбив Короля Сонце та заволодів його чарами, тому наш світ приречений…
Дитя, народжене на дванадцяту ніч,
врятує Мідґард чи знищить наш світ.
Сіф поклала шишку смереки на жертовник. Обережно, точно між трьома помальованими камінчиками. Всміхнулася. Зробила крок назад, щоб краще бачити, що станеться. Решта дівчат стали колом за велінням Кайї.
Подружки перешіптувалися, хихотіли, кепкували, ледь не стрибали від нетерплячки. Нове ворожіння припало всім до душі. Швидке, веселе й доволі точне (якщо вірити словам Кайї). Дні напередодні Йоль — свята зимового сонцестояння – найвдаліші, щоби ворожити.
– Що далі? – Сіф непомітно стисла руки в кулаки. – Мені просто стояти?
Трохи моторошно. Чекати на відповіді від духів та богів доволі незвично. Мати ніколи не робила їй передбачення, скільки Сіф не просила.
«Не звикай до віщування, Сіф. Вчись слухати себе та довіряти власним інстинктам».
Серце калатало в грудях. Дихання перехопило від хвилювання. Раптом тіло охопив жар, ніби вона знову грала з подругами в сніжки.
– Треба чекати, – пошепки підказала Мія.
– Ну що там, що? Я нічого не бачу! – Кала стала навшпиньки, ледь не розімкнула коло рук, що тримали дівчата.
– Та почекай, кажуть тобі!
Подружки знову захихотіли, повернулися на місця. Усі чекали, не зводячи очей із жертовника. Сіф була останньою, кому Кайя згодилася поворожити. Вона багато усього навіщувала іншим. Сказала, що Ілів нарешті покличуть заміж, а Мії пообіцяла могутнього нареченого, на Калу нібито чекала несподівана подорож, а Хайлей у новому році знайде скарб. Старші дівчата знудилися спостерігати за ворожінням і стали перемовлятися півголосом.
– Чи чула ти, що в Тун приходив сам… Кнехт! Уявляєш? – дівчина ледь прошепотіла це ім’я, голос її тремтів. – Начебто він з’явився біля лісу та забрав двійку дівчат. Гарних, уже заручених.
– Хіба це не казочки, щоб дітей лякати? – відповіла інша, голос її так само тремтів від хвилювання.
– А Інга казала, що вночі чула, як грає сопілка в нашому лісі.
– Та Інга й не таке вигадає! – дівчина пхикнула й захихотіла в долоньку. – Дух Зими грав їй на сопілці, аякже! Наче вона найкрасивіша в Борре.
Дівчата й далі собі перешіптувалися, проте Сіф не слухала. Вона майже не дихала й чекала. Шишка лежала собі між камінцями, й нічого не відбувалося. Вогонь легенько шипів, ліниво облизував чергове підношення. Може, шишка надто вогка? Вона ж кілька разів падала в сніг під час гри.
– Схоже, на тебе чекає спокійний, мирний рік, – прокоментувала Кайя. Вона стояла трохи осторонь від дівочого кола та читала лише їй зрозумілі знаки, коли ті з’являлися.
Сіф зітхнула. Черговий нудний рік – от як треба казати. Решта дівчат раділи своїм передбаченням, а вона відчула розчарування. Іншим Кайя так багато наобіцяла: подорожі, скарби, пригоди… Невже лише для неї у духів не знайшлося нічого особливого? Але як же тоді той сон? Невже він нічого не означає? Той дивний чорний звір із лісу і страшна завірюха, що впала на їхнє поселення, а ті зелені очі, що сяяли, як смарагди з казки?
«То лише сон, – відмахнулася від неї Ілів. – Ти поводишся, як дитя, Сіф. Немає в тебе дару предків».
Серце боляче стислося в грудях. Пригадалася ранкова суперечка зі старшою сестрою. Лихі, байдужі слова Ілів не йшли з голови.
«Те, що ти руденька вродилася, не робить із тебе ані віщунки-вельви, ані чарівниці1. Коли ти нарешті подорослішаєш, Сіф? Незабаром твоя тринадцята зима, а ти все поводишся як замріяна дитина!»
Може, сестра мала рацію? На серці стало зовсім тяжко. Морозне повітря обпікало горло. В очах трохи защипало.
Раптом жертовник затріщав. Вогонь розгорівся, ковтнув шишку, наче червона паща. Полум’я скочило вгору, стало майже в ріст батька. Під ноги сипнули крихітні зірочки. Дівчата налякано відскочили назад, ледь не розімкнули коло. Вогонь усе не вгавав, здавалося, що Сіф кинула на жертовник ціле святкове опудало, а не звичайну шишку з лісу. Червоні руни на камінцях спалахнули й засяяли.
– Що це? Що відбувається?
Кайя вийшла вперед, стала перед жертовником. Блакитні очі пильно вдивлялися у вогонь. Бліде обличчя дівчини застигло від напруги. Уся її постать витяглась, завмерла нерухомо, мовби перетворилася на камінь.
Вогонь встав вдруге, і тут уже дівчата не витримали, з криками відсахнулися від жертовника. На Калу потрапило кілька іскор, її хутряна жилетка аж задимілася. Мія заходилася збивати вогники з подруги.
Коли полум’я нарешті стихло і вогонь згас, над жертовником запала гнітюча тиша. Було чути, як північний вітер свистить між верхівками чорних сосен, а ще далекі голоси дорослих, примарний дитячий сміх, жарти, скрип снігу. Поселяни готувалися до свята. Сіф стояла нерухома, як і Кайя. Вона ледь вдихала солодкувате морозне повітря й не наважувалася відвести погляд від жертовника.
– Що це означає? – прошепотіла Сіф ледь чутно.
Підняла очі на Кайю. Дівчина поглядала на неї уважно та зосереджено, у холодних, ніби давній лід, блакитних очах зачаїлася таємниця. Здавалося, що крізь ці очі на Сіф дивиться сама Вала-провидиця!
– Кайє? – Сіф підвищила голос. – Що на мене чекає?
– А й справді, Кайє. Що то означає? У нас такого не було. Навіть в Ілів. Вогонь наче ожив і здичавів! — Мія наблизилася, стала поруч з подругою.
– Ще і як здичавів! – гукнула Кала, тримаючись якомога далі.
Кайя зітхнула, відвела від них погляд. Вона присіла біля жертовника, палицею приладнала камінці, що сама розмалювала.
– У кожного свій шлях, тому гадання завжди різне. — Кайя встала, струсила руки від снігу. Решта дівчат стурбовано перешіптувалися позаду.
– То що за шлях чекає на Сіф?
– Кайє, поясни, прошу.
Дівчина стисла губи в лінію. Видно, що вона не хоче робити тлумачення.
– Вибач, Сіф, я не можу втішити тебе. Схоже, що духи готують тобі якесь випробування. Матимеш зробити вибір, від якого залежатимуть долі багатьох, – вона хитнула головою, стенула плечима, помовчала хвильку. – Можливо, моє ворожіння хибне. Я зможу зрозуміти, коли зроблю повторне.
– Ще одне віщування? – Сіф відчула, як земля, окута снігом, важко відкотилася під ногами, ніби морська хвиля.
– Так, – Кайя кивнула, – нове віщування може все пояснити. Але потрібна нова жертва.
– Ще одна шишка?
– Можна й шишку. — Кайя відвернулася, швидко пішла до решти дівчат. Сіф глянула на вівтар. Від смерекової шишки лишився сам попіл. Навіть диму вже не було – усе здув північний вітер.
– Не засмучуйся, Сіф. Це ж просто гра, – втішала Мія.
– Звісно, що гра!
Сіф повернулася спиною до жертовника та закрокувала до лісу швидко-швидко, а тоді побігла, лишаючи м’які сліди на снігу. Вона стрімко минула дівчат, що кепкували з власних пророцтв.
– Гей, куди це ти тікаєш? – гукнула Ілів, коли сестра пролетіла їхнє коло. – Сіф, ану повернись негайно! Мала халепо!
Ілів ще щось кричала, та Сіф не слухала. Серце цокотіло в грудях так сильно, що вона і власних думок не чула. Влетіла повз високі сосни до темного лісу й втерла рукавом сльози.
Що за дурість, це ж лише дитяче ворожіння. Просто дурнувата дитяча гра! Чому вона засмутилася? Що та Кайя взагалі може знати? Дівчина не набагато старша за неї. Чому всі раптом почали її слухати? Чи тому, що в Кайї виявився талант до віщування? Чи тому, що в неї з’явився заможний наречений?
Заклопотана думками Сіф не помічала, що відходить усе далі й далі від натоптаної стежини. Давні сосни стають усе вищими й чорнішими, а крони ясенів, дубів та решти дерев міцно сплелися над головою, крадучи надвечірнє сонце.
Ніч у людей,
Ньоль у богів,
Морок у сильних,
Безсяйна у турсів,
Тиха Дрімота у альвів,
а в двергів – Сни Ньорун.
Промови Альвіса
Сіф усе йшла, оглядаючи сніг, білий, як молоко. Він трохи миготів, наче вкритий пилом від самоцвітів. Цікаво, чому ніде не видно слідів? Ані тварин, ані птахів, ані людей. Жодних. Суцільна незаймана білість. Невже вона так далеко відійшла від поселення?
Темнішало. День надто швидко згасав. Швидше, ніж зазвичай. Наче той лихий вовк з легенди, наздоганяє і потроху відкушує світло від сонячної колісниці. Не лише вона це помітила. Сіф чула, як шепочуться дорослі. Переповідають один одному химерні та страшні чутки. Начебто зима стає довшою, а літо з кожним роком усе коротшає. Начебто ніч прибуває, а сонячне світло вже не прогріває землю, як раніше. Тому на півночі зерно не сходить, люди вимушені покинути домівки та шукати прихисток, де тепліше…
Нещодавно Сіф з братом підслухала розмову матінки з вельвою із Тун. То була дуже стара жінка. Давня, як дев’ять світів. Бліда, худа, мовби вся висохла від прожитих років. Її шкіра витончилася і стала майже прозорою. Обличчя та руки вкривали густі, трохи хвилясті зморшки. Довге волосся посивіло та було білим, що цей сніг. Вельва сиділа в кріслі, склавши руки на колінах, поділ довгого темного вбрання хвилями зібрався біля її ніг, ніби чорний туман.
«Неспокійно в Ніфльгеймі2… – зашепотіла вона. – Щось точить коріння світу. П’є силу Великого древа. Забирає життя з повітря, із землі й води, із нас. Щось руйнує цей всесвіт».
Її тихий голос лунав гучніше за спів. Він йшов із самих стін, шепотів у голові. Навіть якби Сіф захотіла, вона не змогла б не чути слів провидиці.
«Донька Альврука має знати, що відбувається з її народом», – срібні, майже прозорі очі вельви раптом засяяли.
Ніколи раніше Сіф не бачила, щоб у людини так сяяли очі. Та чи людина це взагалі? Можливо, до них у гості завітала сама Ґроа-провидиця з казок?
«Я відреклася від свого народу, – мати скочила на ноги, підійшла до вікна. – Ти єдина знаєш правду…»
«Так…так. Я пам’ятаю. Я добре пам’ятаю те юне дівча з волоссям шовковим і золотим, мов літнє сонце. Вночі вона прийшла до моєї хижки. Голодна, холодна, майже вбита, – кутики тонких вуст вельви поповзли вгору, а в очах засяяли лукаві вогники. – Пам’ятаю, авжеж. Те перелякане дівча. Я все гадала, що сталося з нею, чого вона так здригається уві сні, чому плаче, що налякало її, хто її переслідує?»
Мати шумно вдихнула й усім тілом здригнулася, ніби хто її вдарив: «Прошу, не згадуй ті часи! Все минуло. А в домі діти. Ще почують тебе, стануть розпитувати. Не треба їм це знати».
«Як скажеш, люба доню».
Бо схопив Сіф за рукав і потяг до себе, прошепотів на вухо:
«Вона сказала «доню»? Ти ж теж чула, Сіф?»
«Чула, звісно, мовчи!» – Сіф притисла палець до вуст.
Вони слухали, ховалися, як мишенята, та гостя більше нічого не розповідала. Далі жінки заговорили за господарство, трави, ліс… Сіф не наважилася запитати в матінки, чому це вельва кликала її донькою.
Довге й сумне виття пронеслося над головою. Одразу з усіх боків заграло тужливим відлунням. Сіф стала на місці. Шкіра вкрилася сирітками.
– Вовки?..
Сіф роззирнулася, та жодного руху не помітила. Темний ліс, здавалося, завмер в очікуванні пришестя чи заснув. Жодного звуку, навіть відлуння виття миттєво стихло в білій імлі.
– Добридень, – привітав приємний чоловічий голос, мелодійний і теплий.
Сіф здригнулася, з несподіванки підскочила, крутнулася на голос так швидко, що ледь не впала в сніг. Там, де хвилину назад була сама німа порожнеча, з’явився юнак. Він гордовито сидів на величезному чорному пні, наче конунґ3 із неньчиних розповідей: спина пряма, натягнута, як струна цитри4, сильні плечі розправлені, високо піднята голова. Та увесь він з ніг до голови був одягнений у чорне. Чорна хутряна куртка, чорні штани, чорні чоботи, чорні рукавиці, чорний хутряний плащ, що лежав на снігу. Здається, у нього було чорне волосся за спиною, проте не це налякало Сіф. А череп, що був у юнака замість голови...
Лише для вас знижка
при замовленні книги за промокодом
NordQRW17




-
Автор: Айя Нея
-
Видавництво: ФОП Яцута /"БукБанда"
-
Серія книг: Норд
-
Жанр: етнічне фентезі, міфічна фантастика, пригодницьке фентезі, пригоди, фентезі, вікінги
-
Мова: Українська
-
Рік видання: 2021|2024
-
Вік: Підліткам, Янг едалт, Дорослим
-
Ілюстратори: Татія Ковіз, Олі Гнатс,
-
Кількість сторінок: 270+
-
Ілюстрації: Чорно-білі та кольорові (ренобе)
-
Формат: 163х240 мм
-
Палітурка: Тверда
-
Папір: Офсетний білий, (+ілюстрації в кольорі на глянці)
-
ISBN: 978-617-95193-3-8
-
Вага: 250 гр.
-
Тип: Паперова