Ашула налякано поглянула на матір, що відчайдушно звивалася на столі, тоді на брата, що стікав кров’ю біля її ніг. Шалена думка промайнула крізь затьмарений розум. Вона аж здригнулася, нажахана власною ідеєю. Ашула ще раз уважно оглянула брата: з-за пояса стирчав новенький обсидіановий крис: подарунок батька на знак становлення Ашера чоловіком. Наступний крис брат отримає від дружини, а третій мусить зробити сам чи здобути в дуелі. Брат ледве дихав, груди важко підіймалися й зі свистом опадали, щось волого клекотало в горлі. Бліде обличчя й волосся – усе перемазано кров’ю. Кров…
Ашула поглянула на власні долоні, руки її затремтіли дужче, ноги підгиналися. Та повний розпачу й болю стогін матері, наче ляпас, привів її до тями. Вона стрімко схилилася й вихопила магічний подарунок з гаптованих золотом піхов. Кістяне руків’я, зручно лягло в долоню, наче крис призначався саме їй, чорне лезо зблиснуло в сонячному світлі. Вона підвела очі, цієї ж миті їхні з мамою погляди зустрілися: обличчя Ельвії скривилося в гримасі відчаю і болю. Більше не вагаючись, Ашула піднесла крис до лівої руки й швидко провела лезом униз до зап’ястка. Червоний струмочок потік по блідій долоні, закрапав під ноги.
– Гей, мала, що ти там робиш? – Єретик-велетень озирнувся й важко загупав до неї, а його товариш у масці, підстрибуючи, мчався слідом. – Я ж попереджав – без фокусів! Ти що, вирішила себе заколоти?
Варто їм було наблизитися ще на крок, Ашула витягла долоню перед собою, примружила очі й прошепотіла одне-єдине слово: «Масхарет».
Сліпуче червоне сяйво вистрибнуло з-під пальців, оповило її в палкий кокон і нарешті втопило залу. Вона чула їхні крики, чула, як, стогнучи від болю, важкі тіла єретиків попадали їй під ноги, чула, як кривава магія по краплі вичавлює життя з материного ґвалтівника.
– Ашуло, ні! Спинися! – голос батька пролунав від дверей, сильна рука схопила за плече й щосили її трусонула, та Ашула не була певна, що це направду. – Не роби цього!
– Влада крові... – пробасив голос Його Превелебності. – О Милостива Діво, захисти нас...
Він став молитися, замість того, щоб рятувати Ельвію й Ашера. Вони молилися, поки її родину ображали. Гнів простромив її груди розпеченим жалом. А тоді весь світ став багряним, як кров.
– Ашуло, – лагідний голос вирвав її з нетрів видіння. – Прокинься, ніше.
Ашула смикнулась, відсахнулася від ніжної руки.
– Ні, не треба, благаю… не чіпайте мене! – скрикнула вона, притисла до грудей коліна й схлипнула: над нею схилився юнак, очі сяяли, наче розпечене золото, шкіра біла, як молоко.
– Тихіше, мила. Усе добре. Це сон, ніше, лише сон, – Ноа ласкаво зашикав, ребром долоні торкнувся мокрих від сліз щік, нахилився й схопив її за плечі, пригорнув до грудей. – Усе гаразд, я поряд. Поряд, ніше. Ніхто не образить тебе, ніколи.
Ашула заскімлила й притислась обличчям до його плеча.
– Я не хотіла його вбивати…
– Я знаю, ніше, знаю, – шепотів Ноа, лагідно торкаючись чорного волосся. – Не картай себе, це не твоя провина. Ти захищала маму й брата. Намагалася врятувати їх.
Поволі Ашула заспокоїлась, виструнчилася в обіймах Ноа й стерла рештки сліз.
– Де ми? – вона озирнулася довкола: невелика сфера, вислана чорним і білим мармуром, високі вікна прикрашали колони, а над головою здіймався купол з круглим отвором.
Тут було тепло й звідкілясь лилося м’яке світло. Їй примарно пригадувалися довжелезні сходи в Підземний світ, і як вони все спускалися й спускалися донизу нескінченно: бо в печері дракона була запасна брама, і підіймач для неї не будували.
– Це зали відпочинку. Ти заснула, ніше, на сходинках. Я відніс тебе сюди.
Ашула підвелася на ноги й зацікавлено закружляла залою, обережно торкаючись різьблень на колонах. Там були дерева й квіти, фігури людей і голови шамахів, вінчані рогами, а ще крилаті музи.
– Дивовижна робота.
– У Шеолі тобі точно сподобається, – повторив Ноа, безшумно слідуючи за нею. – Там є мармурові храми й вежі з обсидіану. У палаці є кам’яні ліси із самоцвітів, що світяться в темряві. Ще є підземне море, його води омивають чорний вулканічний берег і також сяють уночі. У нас є багато чого, що на поверхні вважають казочками.
– Проте немає сонця, – Ашула зітхнула, кінчиком пальця торкнулася крилатої фігурки. – Як чудово, напевно, мати крила… мати свободу.
– Ніше, – Ноа наблизився став позаду, поклав бліду руку поверх її. – Навіщо тобі крила, уже хочеш втекти? Ні, люба, Сонця в нас немає, але є власна зірка.
Ашула вражено озирнулась, зустрілася із золотими шамахськими очима, вертикальні зіниці нагадували серпик місяця, чорного, як обсидіан.
– Зірка під землею? Ти, певно, жартуєш?
– Не жартую, ніше, – Ноа відсторонився й сів на підлогу схрестивши ноги.
Він простяг руку й примружився, блакитне сяйво від колон пірнуло на долоню, точнісінько так, як минулого разу язички вогню. Блакитне світло швидко згорнулося в блискучу кулю, що пульсувала наче крихітне сонце, і навіть таке сліпило очі. Яка дивовижна магія.
– Це ваша зірка? – Ашула сіла поруч і захоплено потяглася до магічного сяйва.
– Це Амшулу, брат-двійник Сола, зірки, що світить для поверховості. Звісно, значно менша за справжнє Сонце, – Ноа всміхнувся, магічне світло вкрило його блакитним сяйвом: біле золото волосся грало зеленкувато-блакитними переливами, шкіра горіла, немов перламутр, золоті роги палахкотіли вогнем.
Магічний ореол навколо Ноа зміцнився, і влада шамаха стала обпікати сильніше за сонячне світло.
– Штучна зірка… дивовижно! Невже шамахи направду такі розвинуті?
Ноа з’єднав три пальці, і сфера з тихеньким дзеленчанням згасла.
– Звикай, ніше. Тепер це і твій народ, а Шеол – твій дім, – він притис руку до грудей. – Скоро ти пізнаєш світ так, як ми.