Есбен та Хайлей
________
— То що, Хайлей, дозволиш оглянути твої рани, поки ще не вмерла від інфекції?
Хая закусила губи, опустила погляд на золото. Чи може вона довіритися сварту? Стільки днів і ночей вона подумки проклинала таємничих господарів підгірного царства. Уявляла, як хапає залізний скіф та власноруч вирізає серця з білої грудини. Ненависть, презирство, гнів обпікав вогнем. Та чи є в неї вибір?
— Немає, — відповів Есбен, перехопивши її нажаханий погляд.
— Так, я вмію читати думки. Усі сварти володіють мислемовленням. А ще, дитино, я б не радив одразу хапатися за ніж. Убити мене не так просто, як тобі здається. Та й сердець в мене два: якщо проштрикнеш ліве, праве буде битися, — він притис руку до грудей, золотим нігтем пошкрябав гладеньке підборіддя.
— А ще моє тіло дуже швидко зцілюється. Справді, ти не уявляєш, наскільки швидко. Тому залізо мене точно не вб’є. Можеш рубати мене, сікти, різати, повір — я переживу будь-яке поранення. Тому забувай усі ті байки, що чула від цвергів. У страху великі очі та довгий язик. Сварти не харчуються людським м’ясом і від крові незайманої нас не вшпарить. Ми не кохаємося з трупаками й узагалі мертвечину не любимо.
Хайлей не могла й слова вставити. Розкривши рота, вона приголомшено слухала сварта. Щоки її аж палахкотіли від сорому, десь поділися презирство й ненависть, бажання вбити кривдника раптом вщухло.
— Ми не тримаємо людей за домашніх тваринок, не розводимо як скот, не паруємося з жінками, як те роблять цверги, — Есбен гмикнув і схрестив руки на грудях. — Немає в нас отих славнозвісних гаремів. Та й загалом смертні нас не дуже приваблюють.
Він глипнув на Хайлей швидким поглядом, кутики вуст смикнулися в усмішці. — Тому про це не хвилюйся, — він знову простяг до неї білу руку. — Я тебе не скривджу. Ходімо до ріки, треба обробити рани. І змити цю бридоту, — додав Есбен тихіше.