Я є Вчора, і мені відоме Сьодні.
Хто це?
Вчора це Осіріс, а Сьогодні — це Ра,
коли він знищив ворогів володаря крайньої межі (Ніб-ар-Татр)
і коли він зводить на престол як того, що першенствує і
править свого сина Гора.
Глави про вихід до світла дня
oГлава 2o
Той, що спить у пісках
Неферрен насилу розліпила мокрі від сліз повіки. Глухий стогін вирвався з її грудей.
Руки затерпли від довгої нерухомості й були неслухняні, а ніг вона взагалі не відчувала.
Все тіло, кожен суглоб, кожен м'яз — боліли, немов би її добряче відшмагали канчуками. Лишень, хто б наважився підняти руку на доньку бога?..
Неферрен повернула голову на бік, гострі колючки побігли кінцівками. Вона застогнала. Хапаючись пальцями за шорстке, чи то гілля, чи то пруття — поволі присіла.
Знову цей дивний сон. Біле місто горить ... широкі вулиці затоплені димом, чорні хмари здіймаються до чорних небес, а полум'я голодним звіром гасає з кварталу у квартал, наздоганяючи й ковтаючи втікачів.
Білі храми, золоті палаци, піраміди, східчасті сади, високі будинки — все палає ...
Вона покліпала очима, ребром долоні витерла сльози, забруднила щоку в піску, що прилип до кінчиків пальців.
Пісок ...
Царівна спробувала встати, та одразу боляче врізалася маківкою й з шипінням впала у пісок.
Потираючи забите місце, Неферрен роззирнулася. Довкола панував напівморок, удалині ледь розбавлений слабким червоним мерехтінням.
Чорні пагорби заступили обрій, сильно обмеживши кругозір. Лише наступної миті Неферрен збагнула, що то ніякі не пагорби — а шатри! А мерехтіння вдалині — то ватра.
Нарешті вона розгледіла дерев'яне пруття. Ліворуч й праворуч, попереду і позаду від себе— усюди вона бачила прути клітки.
Її замкнули в клітці! Це що черговий жарт Аха? Чергове дивне покарання?
Неферрен втупилася в ніч, на червоне світло ватри. Якщо це братів жарт, то Аха перевершив усі її очікування!
Там за шатрами, миготіли чиїсь тіні, то з'являлися, то зникали високі темні фігури. До неї долітали уривки фраз чужинською мовою.
Ні, не жарт.
— Дешрет ... —прохрипіла Неферрен, насилу розчепивши шорсткі вуста.
У роті було так сухо, що язик аж прилип до неба, на зубах скрипіли піщинки. Здавалося, що рота їй набили піском.
Коли вона в останнє пила воду? Неферрен закашляла, швидко захрипла.
Повіяв дужий північний вітер, він вороже шипів і шарудів. Здавалося, що то крізь дюни лізе гігантська зміюка.
Дебела тканина шатрів забилася й заплескала, наче крила чорних птахів.
Далеко-далеко заплакав голодний шакал. Підручний Анапа, бога мертвих. Не добрий знак.
Неферрен зіщулилась й затремтіла. Страх розпирав її груди, заважав зосередитися і згадати. Згадати, що з нею сталося, як вона потрапила в клітку. Страх, а ще холод. Стало дуже холодно.
Палацова сукня зовсім не годилася для подорожі нічною Дешрет. Тонка біла тканина радше прикрашала оголене тіло, а не захищала його.
Неферрен обхопила себе руками й згорнулася калачиком на землі, затулила вуха долонями, аби не чути шипіння вітру, лопотіння наметів і перелай шакалів.
Сльози тонкими струмочками скотилися з очей, дряпаючи й щипаючи обпалену шкіру.
«В яку халепу я втрапила?»
Полежавши калачиком ще кілька хвилин, Неферрен повільно випросталася й сіла. Ніколи плакати. Треба зібратися з силами і якнайшвидше вибратися з клітки.
Неферрен заплющила очі, припала лобом до прутів, зціпила зуби, щоб не стукотіли. Їй потрібно згадати, згадати, що сталося, чому вона замкнена і чому в Дешрет?
Варто було зосередитися, як тупий біль проколов потилицю. Неферрен ахнула, але зморгнувши сльози, змусила себе думати далі.
Треба згадати. Неодмінно згадати. Що останнє вона пам'ятає?
Ось вона сидить на золотому ложі, підібгавши праву ногу під себе, на її колінах лежить розгорнутий сувій папірусу — черговий трофей привезений братом з військового походу.
Війна, нескінченна, дика і неминуча. Вона, немов той голодний шакал, жадає крові, але ніколи не нап'ється вдосталь. І її брат також ніколи не нап'ється крові ворогів Кемет.
Сувій старий, місцями потертий й обпалений вогнем, але малюнки й написи неймовірно чіткі та повні барв, немов би нанесені писарем лише вчора.
Що це, магія?
Багатство барв, їх насиченість тішило око. Так багато кольорів відразу Неферрен бачила лише в гробницях царів стародавності й у роботах кращих палацових писарів, що зберігалися в храмі Ша.
Замість того щоб віддати дорогоцінні сувої батькові, Аха вирішив побавити сестру.
«Це сувої з самого Та-Нетжер, — оголосив брат, — я знайшов їх у древньому храмі. У Дивному храмі, безіменного предка. Подивимося, чи зможеш ти щось прочитати».
Сказавши це царевич Аха простяг Неферрен скриньку з папірусами. На його губах застигла недобра посмішка.
«Завтра розкажеш нам з батьком, що ти дізналася».
Братик звичайно ж бажав поглузувати над нею. Аха знав, що молодша сестра щойно почала вивчати мови сусідніх царств.
Проте Неферрен змовчала. Все одно з Аха краще не сперечатися. Хай потішається над дурненькою сестрою, коли цього жадає його серце.
Я є Вчора, і мені відоме Сьодні.
Хто це?
Вчора це Осіріс, а Сьогодні — це Ра,
коли він знищив ворогів володаря крайньої межі (Ніб-ар-Татр)
і коли він зводить на престол як того, що першенствує і
править свого сина Гора.
Глави про вихід до світла дня
oГлава 2o
Той, що спить у пісках
Неферрен насилу розліпила мокрі від сліз повіки. Глухий стогін вирвався з її грудей.
Руки затерпли від довгої нерухомості й були неслухняні, а ніг вона взагалі не відчувала.
Все тіло, кожен суглоб, кожен м'яз — боліли, немов би її добряче відшмагали канчуками. Лишень, хто б наважився підняти руку на доньку бога?..
Неферрен повернула голову на бік, гострі колючки побігли кінцівками. Вона застогнала. Хапаючись пальцями за шорстке, чи то гілля, чи то пруття — поволі присіла.
Знову цей дивний сон. Біле місто горить ... широкі вулиці затоплені димом, чорні хмари здіймаються до чорних небес, а полум'я голодним звіром гасає з кварталу у квартал, наздоганяючи й ковтаючи втікачів.
Білі храми, золоті палаци, піраміди, східчасті сади, високі будинки — все палає ...
Вона покліпала очима, ребром долоні витерла сльози, забруднила щоку в піску, що прилип до кінчиків пальців.
Пісок ...
Царівна спробувала встати, та одразу боляче врізалася маківкою й з шипінням впала у пісок.
Потираючи забите місце, Неферрен роззирнулася. Довкола панував напівморок, удалині ледь розбавлений слабким червоним мерехтінням.
Чорні пагорби заступили обрій, сильно обмеживши кругозір. Лише наступної миті Неферрен збагнула, що то ніякі не пагорби — а шатри! А мерехтіння вдалині — то ватра.
Нарешті вона розгледіла дерев'яне пруття. Ліворуч й праворуч, попереду і позаду від себе— усюди вона бачила прути клітки.
Її замкнули в клітці! Це що черговий жарт Аха? Чергове дивне покарання?
Неферрен втупилася в ніч, на червоне світло ватри. Якщо це братів жарт, то Аха перевершив усі її очікування!
Там за шатрами, миготіли чиїсь тіні, то з'являлися, то зникали високі темні фігури. До неї долітали уривки фраз чужинською мовою.
Ні, не жарт.
— Дешрет ... —прохрипіла Неферрен, насилу розчепивши шорсткі вуста.
У роті було так сухо, що язик аж прилип до неба, на зубах скрипіли піщинки. Здавалося, що рота їй набили піском.
Коли вона в останнє пила воду? Неферрен закашляла, швидко захрипла.
Повіяв дужий північний вітер, він вороже шипів і шарудів. Здавалося, що то крізь дюни лізе гігантська зміюка.
Дебела тканина шатрів забилася й заплескала, наче крила чорних птахів.
Далеко-далеко заплакав голодний шакал. Підручний Анапа, бога мертвих. Не добрий знак.
Неферрен зіщулилась й затремтіла. Страх розпирав її груди, заважав зосередитися і згадати. Згадати, що з нею сталося, як вона потрапила в клітку. Страх, а ще холод. Стало дуже холодно.
Палацова сукня зовсім не годилася для подорожі нічною Дешрет. Тонка біла тканина радше прикрашала оголене тіло, а не захищала його.
Неферрен обхопила себе руками й згорнулася калачиком на землі, затулила вуха долонями, аби не чути шипіння вітру, лопотіння наметів і перелай шакалів.
Сльози тонкими струмочками скотилися з очей, дряпаючи й щипаючи обпалену шкіру.
«В яку халепу я втрапила?»
Полежавши калачиком ще кілька хвилин, Неферрен повільно випросталася й сіла. Ніколи плакати. Треба зібратися з силами і якнайшвидше вибратися з клітки.
Неферрен заплющила очі, припала лобом до прутів, зціпила зуби, щоб не стукотіли. Їй потрібно згадати, згадати, що сталося, чому вона замкнена і чому в Дешрет?
Варто було зосередитися, як тупий біль проколов потилицю. Неферрен ахнула, але зморгнувши сльози, змусила себе думати далі.
Треба згадати. Неодмінно згадати. Що останнє вона пам'ятає?
Ось вона сидить на золотому ложі, підібгавши праву ногу під себе, на її колінах лежить розгорнутий сувій папірусу — черговий трофей привезений братом з військового походу.
Війна, нескінченна, дика і неминуча. Вона, немов той голодний шакал, жадає крові, але ніколи не нап'ється вдосталь. І її брат також ніколи не нап'ється крові ворогів Кемет.
Сувій старий, місцями потертий й обпалений вогнем, але малюнки й написи неймовірно чіткі та повні барв, немов би нанесені писарем лише вчора.
Що це, магія?
Багатство барв, їх насиченість тішило око. Так багато кольорів відразу Неферрен бачила лише в гробницях царів стародавності й у роботах кращих палацових писарів, що зберігалися в храмі Ша.
Замість того щоб віддати дорогоцінні сувої батькові, Аха вирішив побавити сестру.
«Це сувої з самого Та-Нетжер, — оголосив брат, — я знайшов їх у древньому храмі. У Дивному храмі, безіменного предка. Подивимося, чи зможеш ти щось прочитати».
Сказавши це царевич Аха простяг Неферрен скриньку з папірусами. На його губах застигла недобра посмішка.
«Завтра розкажеш нам з батьком, що ти дізналася».
Братик звичайно ж бажав поглузувати над нею. Аха знав, що молодша сестра щойно почала вивчати мови сусідніх царств.
Проте Неферрен змовчала. Все одно з Аха краще не сперечатися. Хай потішається над дурненькою сестрою, коли цього жадає його серце.
Неферрен розгорнула сувій на колінах й сиділа так, вдивляючись в незнайомі значки.
Вона бурмотіла під носа безладні звуки немов молитву, але хитромудрі закарлючки аж ніяк не хотіли складатися в слова.
Лише малюнок, що займав велику частину сувою, сцена божественного суду — видавався знайомий.
Втім, Ваги Істини — де боги мали зважувати серце небіжчика, на зображенні залишалися порожніми. А нетжер у високій короні, що сидів на золотому троні здавався чужим.
Замість владики Дуата там був юнак зі шкірою кольору прожареного піску, в руках той тримав меча хрестоподібної форми.
Що за єресь ...
Аби Ханіф побачив цей малюнок, верховний жрець безумовно б наказав спалити сувій. А опісля прочитав би Неферрен цілу проповідь, як важливо берегти чистоту душі, почитати віру предків, і робити належні жертви до храму.
Гаміла, що розчісувала золотим гребінцем її довге волосся, раз у раз поглядала на сувій, дивуючись яскравим малюнкам.
Неферрен не мала жодних сумнівів, що не далі, як завтрашнім ранком про чарівний сувій з ворожого царства, дізнається весь палац.
У просторій спочивальні було троє служниць: Гаміла — найстарша, Кесі — зараз натирала пахощами її ступні, і Мосі — неквапливо махала пальмовою гілкою, лякаючи комах.
Три базіки щойно їх пані засне — миттю рознесуть звістку про новий «скарб».
Годувальниця відпочивала у великому плетеному кріслі в далекому кутку. Байдужа до дивного подарунку. Вона тихо муготіла під ніжну мелодію кануна, що лежав на її колінах.
Неферрен старанно вела пальцем по закарлючкам, цілковито не схожим на значки рідної мови. Здавалося, що то якась крихітна пташка, вимазала лапки чорнилом й скакала собі на папірусі.
Цікаво, якому ж народу належить ця мова? Та-сеті, може племенам сечітіу, що на землях Канаан, громадам Біау? Звісно ж, це на мову ребу, Неферрен сумнівалася, чи дикуни знали що таке писемність. А може це — Сенгір ...
Ні не можливо! Сенгір — просто казка. Переказ про заможні землі між родючих берегів двох великих річок, про народ обраний богами ще до часів Великої води. Гарна казка.
Стулки дверей заскрипіли, в спочивальню увійшла юна служниця.
В руках вона несла тацю з великою чашею. Вартові проводили дівча похмурими поглядами й зачинили двері.
Неферрен відірвалася від читання. Незнайомка була лишень на декілька років старша за неї. Ще дитина. Такі бігають голяка по запилюжених вулицях Тжену з солом'яними ляльками, заважаючи дорослим.
Дівчинка не носила перуку, її чорна важка коса з власного волосся, перев'язана золотою стрічкою, лежали на оголеному плечі.
Сукня з найтоншого льону спадала м'якими складками на кісточки. Тканина сильно просвічувала в жовтому світлі смолоскипів відкривши оку жіночні форми та м'які вигини тіла служниці.
Жовта шкіра її блищала, щедро вмощена оліями, на передпліччі сидів синій сокіл, а під ним вибито знака «могутній воїн», ще нижче сині знаки імені служниці.
Запах сандалового дерева й лотоса розлягався далеко попереду дівчини.
Дорогі шати, пахощі, відсутній та покірний погляд, і тавро брата на плечі.
Так виглядали наложниці й служниці Аха. Брат любив оточувати себе гарними, юними чужинками.
З кожного походу він привозив нових дівчат для свого гарему, що швидко збільшувався.
Придворні й вожді сусідніх племен добре знали про смаки старшого сина Менеса великого. Вони старалися догодити царевичу регулярно поповнюючи його «колекцію» добірними красунями.
Що за мерзенна звичка…
Неферрен мимоволі скривилася. Думка про братів гарем викликала в ній суперечливі почуття.
Якось, вона на спір пролізла за високі стіни саду й підслухала красунь, що відпочивали в тіні різнокольорових кущів сафсафа, смоковниці й пальм.
Дівчата відверто пліткували про брата, не підозрюючи про присутність царської доньки. Вони згадували й Неферрен і навіть непоштиво казали про царя, свого пана і бога!
Коли ж Неферрен переказала розмову наложниць батькові — сталося те, про що вона гірко шкодувала донині.
Незнайомка наблизилася. Як і інші служники, вона потупила погляд у присутності богині, але раз по раз обережно поглядала на Неферрен.
Хто ця дівчина? Черговий дар братові, піднесений сановником, що бажав отримати прихильність намісника бога?
Дівчинка зігнулася навпіл в поклоні. Неферрен зітхнула. Плазування, звісно ж. Лише знатним дозволялося дивитися в очі спадкоємиці Менеса Великого.
«Моя панно, я принесла вам молока, щоб моїй панні солодше спалося ...» — дівчинка намагалася говорити з повагою, та голос її тремтів від страху.
«Я раніше тебе не бачила ... Тебе послав Аха?» —Неферрен всміхнулась і взяла важку чашу.
«Так, моя царівна».
Служниця завмерла, руки її тремтіли, очі дивилися в підлогу.
Невже Аха встиг залякати її настільки, що бідолашна тепер боїться всіх членів царської сім'ї?
Як шкода... Неферрен сподівалася, що здобуде нову подругу для ігор.
Тікати з палацу, щоб погратися з міськими дітлахами ставало дедалі важче. Аха наказав чатувати сестру вдень й вночі. Посилив охорону та її супровід.
А діти сановників тільки й вміли, що плазувати, плентатися в її тіні та ще вимолювати благословення. Як нудно бути богинею, вирішила Неферрен.
Повагавшись мить, вона зробила великий ковток з чаші. Молоко тепле та солодкувате, прекрасно вгамувало ледь відчутну спрагу.
«Передай братові моєму мою вдячність»
«Неодмінно, володарка»
«Як мені називати тебе?»
«Я Бенера, панно моя»
Надсадний жіночий крик порушив спочинок ночі.
"Що це?" — годувальниця підвелася з крісла, повернулась до вікна.
Крик повторився, цього разу він став ближчим й голоснішим. Крик болю і відчаю.
«Це ззовні, у дворі» — Гаміла сіпнулася, озирнулася до вікна.
З двору долинув брязкіт металу, крики вартових і гучний тупіт по кам'яних плитах.
"Що там відбувається? Мосі, глянь! » — звеліла Неферрен.
«Слухаюсь панно», - Мосі прудко схопилася на ноги й підскочила до вікна, нахилилася за підвіконня.
"Що там?"
«Нічого не розумію ... у дворі варта та якісь тіні ...»
Довга стріла просвистіла з темряви й м'яко вп'ялася в оголені груди служниці. На білій тканині попливла червона пляма.
Мосі хитнулася назад, в подиві втупивши погляд на древко стріли, тоді повільно, наче у танці, розгорнулася до Неферрен.
«Моя ... панно», — мовила Мосі, великі блискучі очі широко розплющені, юне личко витягнулося від подиву.
Вона здригнулася від маківки до п'ят, впала на коліна, немовби збиралася воздати Неферрен хвалу, закотила очі й розтягнулася на підлозі.
Кейсі завищала, схопилася з місця, позадкувала до стіни. Гаміла кинулася до дверей, й лише годувальниця залишалася безтурботною, вона попрямувала до Неферрен.
Всі рухи жінки були повільними і якимись протяжливими, голос лунав низьким гудінням, а обличчя вкрилося різнокольоровими плямами.
«Напад! На палац напали! Швидше виводьте царівну!»
Друга стріла залетіла у вікно, з дзенькотом вдарилася об кам'яну колону й відскочила на підлогу.
«Скоріш!»
Двері розкрилися, в спочивальню вскочили вояки в схінті, в руках довгі списи.
Гаміла, а за нею й Кейсі шовгнули геть, тьопаючи босими ступнями крізь темряву довгого коридору.
А тоді вдалині почувся нестямний крик, голос начебто належали Кейсі…
«Царівну не поранено?» — пробасив старший вартовий, поки молодший заквапився до ложа.
Погляд його зупинився на золотій чаші, що Неферрен стискала в руці.
«Ні, панно моя! Не пийте! ... » — крикнув Ата, здається то був Ата, обличчя юнака розпливлося і перетворилося на пляму.
Ще одна стріла. Довгий свист, а тоді м'який, вологий ляпас — з таким звуком метал впивається в оголене тіло. Ата нахилився вбік.
«Що? ..»
Неферрен впустила чашу й стиснула горло. Те страшенно дерло, вона закахикала, захрипіла — груди здушив біль. Отрута?
Неферрен загойдалася на ложі, світ перед очима розплився, звуки втратили будь-який сенс, подовжилися, а незабаром і зовсім зникли.
Неферрен ковзнула в рятівну чорноту.
Так ось що сталося. Царівна розплющила очі.
Чи могла Бенера підмішати щось в молоко? Отруту чи просто снодійне? Якщо це так, брат схопить служницю та накаже катувати.
Навіть, коли Бенера не відала про трунок, з нещасної виб'ють зізнання. Звісно ж, якщо її вже не вбила варта. А може Бенеру теж викрали й замкнули десь поруч в клітці.
Терпке повітря пустелі обпалило горло. Неферрен страшенно хотілося пити. Ніколи в житті вона не відчувала такої спраги, не знала такого голоду.
Неферрен відхилилася назад й знову озирнулася.
Світло від далекої ватри ледь вистачало, щоб оглянути клітку. Дерев'яні прути щільно підігнані один до одного, крізь такі не пролізти.
Напевно клітку спеціально зробили, щоб в ній тримати дитину.
Якби Неферрен була дорослішою — навряд би помістилася всередині.
Царівна занишпорила руками в пошуках дверцят, за мить знайшла місце, де лозини ледь відчутно хиталися.
Та дверцята надто щільно сиділи в пазах і для надійності, були обмотані мотузкою.
Якби мотузку чимось підрізати.
Неферрен поплескала руками холодний пісок. Як на зло, жодного гострого камінця, бодай чогось корисного. Викрадачі навмисне все прибрали.
Царівна вдарила у дверцята плечем, ті не піддалися. Тоді вона заходилася штовхати їх ногою. Від сильного удару сандаля злетіла і стопу прошив гострий біль.
Ахнув, Неферрен відкотилася назад, схопилася за поранену ногу, застогнала. Біль дістався коліна, а тоді швидко минув.
Схлипнувши, царівна сіла, люто вп'явшись на прути.
Здичавівши від розпачу, вона впала на дверцята й стала бити послідовно то плечем то коліном, то ліктем. Кожен раз здригаючись від удару.
Все марно. Їй не вистачало сили.
— Так легко їх не відчинити, — підтвердив голос з темряви.
Неферрен завмерла, злякано втупилася в ніч.
Чорна фігура нечутно вийшла з-за найближчого шатра й стала перед кліткою.
Неферрен заричала, низько, люто. Наслідуючи гарчання дикої кішки перед стрибком.
Світло від ватри висвітило бронзове обличчя й золоті очі.
Це був хлопчик, підліток не старше Аха, в простому одязі пустельника.
Темне коротко обстрижене волосся стовбурчилося густими шпичками, золоті очі сяяли в темряві, наче у кота.
Пустельник вивчав Неферрен уважним поглядом і мовчав. На приємному обличчі застиг вираз спокійної байдужості.
— Ось вдягни це, — він раптом стягнув з плеча грубий накидка і проштовхнув той в клітку, тоді витяг з-за пояса бурдюк і вклав в руки царівни. — Та попий.
У бурдюці солодко булькало, слина миттєво заповнила сухий рот.
Неферрен жадібно припала до горлечка. Кількома ковтками спустошила вміст важкого бурдюка.
Вона бігцем натягла на плечі накидка, сухе тепло чужого тіла миттєво вигнало холод Дешрет. В ніс царівні вдарив дивний, ледь знайомий аромат. Він міцно просяк грубу вовну.
Так відчувалися пахощі розкурені в храмі предків.
В уяві Неферрен виник великий білий палац, стіни м'яко відсвічували в золотих променях світанкового сонця. Наче наживо вона почула ритуальний спів жерців і тихий дзвін сістра.
— Дякую, — прошепотіла Неферрен, підняла голову, придивившись на юнака.
— Я тебе знаю ... — прошепотіла вона.
Неферрен напружила пам'ять і миттєво перед внутрішнім зором спалахнула барвиста сцена з нещодавнього минулого.
Залиті полуденним світлом широкі вулиці Тжену. Вони з братом сперечаються про щось в паланкіні, носильники встали, брат відкрив завіси, щоб побачити, в чому причина зупинки.
Ззовні вартові з кам'яними обличчями відтяли дорогу, шпичаки їхніх довгих списів спрямовані на когось попереду.
Хто наважився стати на шляху принца-намісника та його сестри?
Це та частина Тжену, де не буває чужинців. Палац залишився далеко позаду, проте його величний обрис все ще бовваніє над дахами кам'яних будинків. Наче нагадування вірним.
Тут живуть вельможі з родинами, благословенні їхнім батьком — Владикою Двох Земель.
«Аха, хто там?» — Неферрен підняла завісу зі свого боку і, перш ніж брат зупинив її, визирнула назовні.
Перед процесією спішилися два вершники, тоді завмерли в глибокому поклоні.
Перший — високий чоловік зі справжньою бородою, його обличчя спотворили глибокі зморшки й шрами, а другий, праворуч від бороданя — високий худенький юнак, хлопчисько не багатьом старше за Неферрен. Можливо, одноліток її брата.
Хлопчина, як і чоловік — добре складений, але сухорлявий. Вбрані вершники як гоже мешканцям пустелі. У грубі, довгі сукні до п'ят з верблюжої та овечої вовни. їх чорні патли укладено на чужоземний манір.
Коли хлопчина підняв голову, Неферрен завмерла, урвала подих.
У юного бадаві були незвично золоті очі, добре окреслені чорною сурмою, немов би два сонця, що зійшли над обрієм та сяяли в небесах пустелі, мов блиск священного полум'я в дорогоцінному бурштині.
Бадаві уважно поглянув на Неферрен й царівна хутко пірнула за завіси паланкіна. Серце її часто-часто забилося в грудях. Враз з нетрів дитячої пам'яті на неї поглянули сонячні очі страченого єретика.
«Ці очі бачать мою душу! Очі нетжер», — вона аж жахнулася від таких блюзнірських думок.
— Мій пане, — старший чоловік поклонився, в нього був сильний акцент.
— Я знаю тебе, шейхе Дагмане, вірно? Ти прибув раніше призначеного часу. — Аха милостиво всміхнувся, і вартові всі водночас опустили списи. — І привів із собою ... хм сина?
— Це Аддайя, син мого покійного брата, шейха Осезі, мій пане.
— Що ж, ласкаво просимо в Тжену, любі гості! Упевнений, батько радо прийме вас обох. — царевич махнув рукою і найближчий до нього вартовий покірно схилився, послухав наказ, а тоді й шепіт принца. — Проведіть наших гостей до палацу! Повідомте чані про їх прибуття.
— Слухаюсь, мій пане, — рослий воїн гепнув себе кулаком в груди, випростався указав ще двом вартовим підійти.
Втрьох вони оточили гостей. Шейх і його племіник розкланялися та потупцювали з почесною вартою, а скоріше почесним наглядом відданих воїнів Менеса.
— Пустельник ... — пирхнув Аха, коли гості відійшли достатньо далеко. — Жалюгідні дикуни. Батько марно морочиться з цими голодранцями. Яка може бути користь від бадв! Дрібна сарана, ось хто вони ...
Неферрен, не слухала нарікань брата, вся її увага була прикута до хлопчика — бадаві, вона проводжала юнака поглядом доки той не зник за рогом.
Спогади схлинули, наче морська хвиля і Неферрен виявила себе в клітці посеред нічної Дешрет.
— Ти той хлопчик, — прошепотіла вона вологими губами. — Аддайя ...
Юнак зупинив її помахом руки.
— Мовчи, і слухай мене уважно, — попередив він суворим голосом. — Дагман хоче забрати тебе до ребу і віддати шасу. Він домовиться з ватажком шасу Серер, щоб ті заховали тебе на час, поки цар не сплатить викуп. Лишень, я маю сумніву, що старий Дагман, проживе так довго.
— Коли мій брат дізнається, що сталося, — Нефферен хитнула головою, зціпила вільну руку в кулак. — Він вб'є всіх ...
Вона гучно вдихнула, наче наяву побачила залитий кров'ю сад, три тіла, що лежать в ногах у брата в дивних позах. З висоти стіни в сіни сафсафа і пальм тіла здаються ляльками: ошатні сукні порвані, нафарбовані очі скляні, на їх колись прекрасних обличчях — гримаси болю, жаху і смерті ... Брат нарешті опустив закривавлений хепеш і звів голову, немов знав, що вона спостерігає за статою, заглянув їй в очі та посміхнувся.
— Аха не змилосердиться...
Аддайя кивнув. На спокійному обличчі пустельника не здригнулося жодного м'язу. Здається думка про неминучу загибель його зовсім не лякала. Відвага або дурість?
— Так, і не лише я це розумію. Тому мисливці вирішили, що безпечніше буде вивести тебе за межі пустелі та продати в рабство Куш. За царівну будь-який ворог Менеса Жахливого щедро відсипле зерна.
Неферрен ахнула, обхопила себе за плечі й зіщулилась під накидкою. Несвідомо губи її зашепотіли молитву рідною мовою.
— Верві неб, мекет та мекет Ре… — «Великий пане, твій захист, захист Ра...»
Що за жахлива доля бути проданою в рабство ворогам батька!
Годувальниця розповідала страшні історії про чужоземних царівн, яких заради миру між племенами, зміцнення влади, та й просто у подарунок — продавали. Нещасні позбавлялися честі та не мали можливості повернутися додому.
До них ставилися, як до коштовних подарунків, дивовижних звіряток.
А що, як і вона стане таким от звірятком, і ніколи вже не побачить батька?
А що, коли батько піде війною проти народу, чиї правителі виявляться достатньо зухвалими та дурними, щоб взяти в полон улюблену доньку несут-біті? Скільки невинних життів згине в безглуздій сварці?
Аддайя мовчав, уважно спостерігаючи за Неферрен. Незвичайні золоті очі юнака засвітилися яскравіше.
Царівна струснула головою, відігнала мару, подалася вперед і схопилася за прути клітки.
— Цього не можна допустить... О, прошу, прошу, в ім'я великих богів, допоможи мені!
Неферрен з благанням дивилася на пустельника, безперервно, ледь чутно шепочучи: «Прошу, прошу ... прошу».
Аддайя зберігав мовчання, пильно дивився на неї, зважуючи всі за і проти, а тоді повільно, дуже повільно, кивнув головою.
— Я допоможу тобі, донька загарбника Менеса Жахливого. Але не заради твоїх богів ... — гостра, як лезо хепеша, посмішка розтягла його безбарвні губи, і ця посмішка налякала Неферрен сильніше за уважний погляд золотих очей.
Царівна нервово глитнула тугий, гіркий клубок, і хитнулася назад. Ціна за порятунок може виявитися непомірно великою ... Що може попросити цей пустельний хлопчисько в сплату за допомогу? Золото, титул, місце при дворі? А може заступництво батька і його царське прощення для всіх бадв за їх майбутні злодіяння?
А що, коли це буде влада над усіма землями Дешрет? ..
Таке цілком ймовірно. А може йому потрібно щось зовсім інше. Щось, що вона зможе подарувати, коли сама зійде на престол і стане царицею Об'єднаних земель.
— Ми розрахуємося згодом, — Аддайя немов би читав її думки.
Він вхопився за дерев'яні прути, трохи вище від рук Неферрен і низько схилився над переляканою царівною.
Золоті очі Аддайї горіли яскраво, наче ліхтарі в забороненому святилищі, від цього загадкового світла неможливо було відірватися. Якби не прути, їх губи зустрілися б.
«Ці очі бачать мою ба...»
— То що відповіси? Ти погоджуєшся, царська донько?
Неферрен облизала обвітрені губи шорстким язиком і хитнула головою.
— Т-так ... — затинаючись, видавила вона ледь дихаючи.
— Тоді заприсягнися своїм ім'ям, царівно! Своїм справжнім ім'ям і кров'ю, що отримала від предків. Тому що, лише кров має значення в пустелі. Не присягайся своїми богами. Вони далеко і не почують тебе. Тут лише я. Лише я нині вирішую твою долю.
Неферрен нервово глитнула. Що за дивне, навіть дике прохання. Вона схилилася, занурила палець у пісок, холодний і вогкий та накреслила тремтливі знаки.
« »
— Я, Нуб-Ем-Хет, донька Менеса Великого і Нейтхотеп Прекрасної, клянусь тим ім'ям, що назвала мені мати ... і кров'ю, що дарували мені предки, — вона затнулася, що за страшна присяга.
Неферрен відчувала, як все всередині неї здригається від жаху. Присягання таємним ім'ям і кров'ю! Що за зла магія.
— Я виконаю твоє прохання бадаві Аддайя, син шейха Осазі. Коли ти схочеш, я віддячу тобі за допомогу.
— Най почує тебе Єдиний, царівно, та прийме твоє присягання.
— Єдиний?..
Аддайя всміхнувся, в його правиці наче з чорноти з'явився ніж, таким дикуни кололи овець та кіз.
Неферрен ахнула й відхилилася, та ніж впав на мотузку. Бадаві справді не бажав їй смерті. Мить, і нехитрий замок зламано, Аддайя підняв дверцята клітки над головою, простяг їй руку.
— Виходь, царівно. Хутчіше!
Неферрен намагалася якомога менше шуміти, вилізла з клітки та озирнулася.
Це і справді було стійбище пустельників, тимчасове, що стало на ночівлю або ж тут зібралося все плем'я, важко сказати.
Неферрен бачила лише найближчі шатри, між ними тулилися порожні дерев'яні клітки. Чутки, що бадаві полюють за людьми в пустелі, та налітають на прикордонні селища і продають селян ребу — невже це правда?
— А зараз, слід вибиратися, доки Дагман не послав когось зі старших, перевірити як тут ся має його полонянка.
Неферрен стиснула губи. Вид порожніх кліток похитнув її довіру до юнака.
— Іди за мною, тільки тихо, — Аддайя схопив царівну за руку і смикнув на себе. — Вже трохи запізно вагатися.
Далі дивіться оновлення за 21.12
Add-Ons 1.
Оновлення 29.11.
Коли їх Мерседес припаркувався біля під'їзної алеї Маріот, Аріана кулею вискочила з машини.
Навіть не попрощалася з гідом, вона помчала до себе в номер. Проігнорувала стривожене запитання Далії, що чатувала в холі.
В її відсутність хтось прибрався в кімнаті. Зібрав і склав в шафу розкиданий одяг, перестелив покривало і вклав подушки як слід. На столику стояв великий кошик з фруктами.
Аріана жбурнув наплічник на візерунчасті подушки, впала поперек ліжка, розкинула руки в боки.
— Ну й пригоди ...
Мобільний завібрував в кишені наплічника, та Аріана не рухалась. Закривши очі, вона лежала отак, поки гудіння не припинилося.
Потім вона сіла, стягнула балетки, що прилипли до ніг. Засичала від болю.
Навіть балетки з тюлі від «Dior» натираютьпісля ста тисячі кроків.
Коли мобільний задзвонив удруге, Аріана намацала і витягла його, глянула на дисплей.
Пропущений виклик і СМС від Максима: «Аріша, батько повернувся. Ми будемо чекати тебе на даху, переодягнися і приходь на вечерю!»
— От же ж братик...
Вона кинула телефон на подушки, і краєм ока вловила сувій, що випорснув з наплічника.
Невже, той папірус за яким вона так відчайдушно гасала містом? Він все ще був у неї.
Але ж віддати сувій Даррену буде дуже — дуже складно. Телефонами вони не обмінялися.
— Дурість ... — Аріана накрила обличчя подушкою, закричала, і майже одразу заспокоїлася.
Цікавість узяла гору. Аріана підняла сувій. Розмотала тонку мотузку, спритно розкрутила папірус і глянула на нього.
Тупий біль проколов потилицю. Аріана згорбилась, їй немов під дихало дали.
На сувої була сцена божественного суду, але зовсім не така, як на туристичних брошурах. Все на малюнку було інакше.
В голові щось клацнуло. Дивна ностальгія нахлинула густою хвилею.
Аріана придивилася до зображення. На золотім троні сидів бог — суддя Потойбіччя. Проте, якщо це був Осіріс, то виглядав він трохи інакше.
Шкіра кольору берилієвої бронзи немов усипана крихітними зірочками.
Якщо повертати сувій з боку в бік — малюнок починав мерехтіти й змінюватися, немов стерео варіо картинка.
Голову божества вінчала висока корона з різнокольоровими пір'їнами з обох боків. Довге волосся не було прибрано, як ведеться, а оксамитово-блакитною хвилею спадали на сильні плечі. У витягнутій руці, божественний цар тримав чорний меч...
До болю знайомий малюнок. Аріана гучно зітхнула. Десь вона його вже бачила ...
Телефон задзижчав під боком, й Аріана перевела погляд від божественного судді. Почуття дежавю розвіялось.
— Арішо, ти де?
З трубки почувся голос брата.
— Ой, пробач, — Аріана стрибнула з ліжка, підскочила до високого шафи. — Скажи татові, що я скоро буду!
— Ми тебе зачекалися! Давай мила збирайся й бігом до нас! У тебе є десять хвилин.
Максим скинув виклик, не чекаючи на відповідь.
Глянувши на себе в дзеркало, Аріана нервово реготнула. Десять хвилин, а то! Виглядала вона, наче Дейл з фільму «Сахара», коли та тікала від бедуїнів.
Волосся посіріло від піску, збилося у ковтуни, здається там збиралися вити гніздо ластівки. Макіяж перетворився в одну пляму жиру й блиску, а до щік прилип пісок.
— Ох, красуня ...
Аріана спритно стягнула пожмакану одежу. Натягла шовковий міні сарафан з квітковим принтом і різнокольоровими смужками. Застебнула на щиколотці ножний браслет.
Вихопивши з наплічника гребінець, вона заходилася нетерпляче рвати чорні пасма, похапцем розплутуючи. Врешті заколола волосся у високу зачіску. Підмалювала губи й критично оглянула відзеркалення. Годитися! Часу причепуритися як слід не лишалося.
Схопивши телефон, Аріанна вискочила з номера й затупотіла до сходів. Батьку не подобається, коли вона запізнюється.
Ресторан на даху нічим не відрізнявся від тих, що розташувалися ззовні в саду, хіба що від панорами перехоплювало подих.
Мідний кругляк сонця порозкидав по небу перламутрово-рожеві пір'їни. Величні піраміди заступали обрій. Мереживні хмарки чіплялися за їх гострі верхівки.
Аріану вже очікували. Молодий єгиптянин помітивши її появу швидко наблизився.
— Пані Крон, добрий вечір! На вас чекають, — помахом руки він вказав на дальній кутовий столик.
Там на заваленій візерунчастими подушками великій канапі засідали єдині відвідувачі ресторану.
Двоє чоловіків — представники тієї шляхетної, блакитної краси, яку нахвалюють історичні романи. Стрункі та ставні, одягнені з голочки.
Максим в усе чорне (як завжди), батько у світло-сірій сорочці з коротким рукавом.
Спини рівненькі, плечі розпрямлені. Ось так разом вони виглядали, що король і принц. Приклад для обожнювання і наслідування, як казала Світлана.
У їхній зовнішності одразу вгадувалися невеликі домішки давньої арабської крові.
Густі чорні, як смола, волосся батька були з невеликою сивиною. Шляхетне обличчя прикрашали рідкісні зморшки.
Її чоловіки щось жваво обговорювали, проте ніжна східна мелодія, що плинула з великих колонок, надійно заглушила розмову.
Аріана глибоко вдихнула і спробувала заспокоїтися.
«Це твоя сім'я ... Вона тебе любить» — повторила вона подумки свою ритуальну мантру.
Не допомагало. В животі немов метелики пурхали. Відчувала вона себе так, наче крокує крізь людну аудиторію, одногрупники витріщаються їй у слід, і ось-ось почнеться іспит з економіки.
Батька вона не бачила п'ять місяців ... Цілих п'ять довгих місяців! Як тут не занервувати.
Помітивши її, Максим піднявся з канапи та простягнув руки. Брат усміхався своєї найлагіднішою усмішкою.
— Аріша, — він нахилився й цмокнув сестру в щоку, прошепотів. — Ти вчасно, — а тоді голосно. — Сідай поруч.
— А що старого цілувати не потрібно? — Ерміл хихотнув.
— Що ти, татусю! — Аріана підскочила до батька й обняла його за шию. — Який же ти старий!
Під задоволений сміх Ерміла, вона розцілувала його, лишаючи на щоках рожеві сліди від губної помади.
— Я скучила, тато.
Ерміл притис доньку до грудей, ласкаво погладив по спині.
— Я теж, маленька ... Я теж ...
Єгиптянин квапливо віддалився до стійки. Зупинив офіціанта, що прямував до столика, заперечливо помахав головою.
— Красуня моя, дай я на тебе погляну.
Ерміл звільнив доньку, всміхнувся і під сірими очима промінчиками розбіглися тоненькі зморшки.
Аріана покружляла вправо-вліво, коротенька спідничка забилася об ноги різнобарвною водовертю.
— Ти, здається, підросла?
— На цілих п'ять сантиметрів! — Аріана всміхнулась куточком губ і продемонструвала босоніжки на каблучку.
Ерміл кивнув жарту, а тоді неочікувано став серйозним.
— Доню, ти що зовсім не їси? Така худенька. — Ерміл невдоволено похитав головою і кинув запитальний погляд на Максима. — Я поговорю зі Світланою, ще не вистачало, щоб ти себе голодом морила.
— Пап, я не на дієті! Це у мене від природи так. — запротестувала Аріана, обігнула стіл, сіла поруч з братом. — У мене просто хороший обмін речовин, все що з'їм — одразу згорає.
«Або ж це щось із середини поглинає мене і всі набрані калорії» — Аріана хутко відігнала моторошну думку.
— Добре якщо так, — Ерміл побарабанив пальцями по столу, додав суворим голосом. — Без дозволу лікаря, щоб ніяких дієт. Домовилися?
Вона знала, зараз батько не просить, а ставить їй ультиматум. Він ніколи не вів з ними перемовини, останнє слово завжди залишалося за батьком. Його воля — наказ!
Аріана промурмотіла.
— Добре тату. Ти ж знаєш, це у мене від мами...
Ерміл полагіднішав, в його низький баритон повернулося тепло.
— Ріа, мила ... Так, ти дуже схожа на маму ... — він важко зітхнув.
Аріана винувато посміхнулася. Вона майже не пам'ятала маму. Рідне обличчя стерлося з дитячої пам'яті, але в душі залишився світлий слід її любові. Тільки цей слід асоціювався у неї зі словом «Мама». А ще її ім'я, Аріта. Таке красиве ім'я — неможливо було забути...
При думці про маму серце защеміло в грудях, а в очах невчасно защипало. Аріана зблідла, а батько занурився глибоко у важкі думки, сталеві очі його потьмяніли.
— Почнімо вечерю! Я зголоднів!
Максим клацнув пальцями, виводячи сім'ю із заціпеніння і широким жестом вказав на стіл.
— Слушна думка, — погодився Ерміл.
— Я голодна як вовк! — оголосила Аріана підхопивши настрій брата.
— Думаю правильніше сказати як шакал. Справжніх вовків в Єгипті немає, — виправив Максим, пробіг долонею по чорному волоссю сестри. Вільні від зачіски пасма розтікалися під пальцями, наче гарячий чорний шоколад.
Офіціант, матеріалізувався перед їх столиком, непомітно, що джин з лампи, готовий виконувати бажання.
З колонок плинула приємна лаунж-мелодія з чіткими східними нотками. Музика чудово відтіняла затишний родинний вечір під зоряним Єгипетським небом.
Дуже шкода, що в них майже не було от таких затишних родинних вечорів.
Оновлення 06.12
Коли двері в номер зачинилися, Максим поглянув на сестру й усміхнувся. Ця усмішка сказала Аріані: брат знає все.
— Отже ... У тебе сьогодні були пригоди, Арішо? — Максим запитально звів брову, зареготав, скуйовдив чорну гриву сестриного волосся.
— Ти все знаєш? — Аріанна зітхнула, опустила плечі.
— Підозрюю, що мені не розповіли й половини, але я б хотів почути про решту від тебе, сестричко.
Він встав позаду та почав розбирати нескладну зачіску. Так Максим робив завжди після тренувань. Обережно діставав шпильки та невидимки, розпускав пасма, вичісував лак і блискітки. І за цим ритуалом вона також шалено сумувала.
— Я зустріла дивного хлопця на базарі. Він розповідав про стародавніх богів Єгипту. Але те, що він говорив, я такого ніде не читала.
— Коли ти втекла від гіда? Вибач-вибач, люба, і, що ж він говорив?
Певна річ, Максим все знав. Мабуть, Ханіф таки висповідався.
— Він казав, що єгипетські боги носять маски. Що у них насправді то не голови тварин, а просто таке маскування. Як же він їх називав ... якось, нетжеру?..
— Так, єгипетських богів називають нетер, нетчеру, ну або нетжеру, якщо дотримуватись правил читання.
— Окі, нехай буде нетжеру, — погодилася Аріана.
— А ще, він сказав, що Анубіс давнє божество чиє місце зайняв Осіріс ...
Максим задумався, витягнув телефон з кишені, забігав поглядом по відкритій сторінці.
— У цьому є певна рація ... Знаєш, згадка про передачу божественного сану зустрічається в міфах. Наприклад, Агні, індійське божество, поступився владою Ямі, коли той помер. Ага, знайшов. Ось, глянь, — він простягнув сестрі телефон.
Аріана проглянула зазначений абзац, зачитала.
— «Анубіс... До появи культу Осіріса він був головним божеством Заходу. За деякими джерелами «Хентіаменті» є назвою місцезнаходження храму, в якому поклонялися цьому божеству». — Вона задумливо гмикнула, прогортала статтю з Вікіпедії до кінця. — Так, але тут нічого не сказано про передачу влади ...
Похитавши головою, Аріана повернула мобільний братові.
— Це все міфи, Арішо. Не забивай собі голову, — Максим усміхнувся, заховав телефон в кишеню. — Адже ніхто напевно не знає, для чого будувалися Піраміди.
— Наш викладач з історії казав, що їх поставили Небілими ще до Потопа. — Аріана схилила голову на бік. — Ханіф сьогодні сказав, що це гробниці трьох єгипетських царів: Хуфу, Хафра, Менкаура. — Вона почергово загинала пальці й посмішка її ставала дедалі ширшою.
— Зрозуміло, що ще міг сказати гід-єгиптолог? Та й до того ж доцент на кафедрі. Гарного гіда підібрав Арман, — Максим гмикнув, в голосі чулась та ж напруга, що була вранці, при зустрічі з кузеном. Він відпустив заплетене волосся.
— Максиме, Арман знову десь проколовся? — Аріана зам'ялася, опустила погляд у підлогу. — Знаєш, він так дивився на мене ... — вона здригнулася, згадавши погляди, якими кузен її проводжав, обхопила себе руками.
Обличчя Максима скам'яніло, а в яскравих очах спалахнули блискавці. Він стиснув щелепу так, що губи зійшлися в одну жорстку лінію.
Тепер від нього буквально повівало убивчою люттю. Якби Арман зараз був в кімнаті, він би, як то кажуть, «відгріб по повній програмі».
— Не хвилюйся мила, Арман більше тебе не потурбує.
Аріана мовчки кивнула, хапливо перебираючи товсту косицю в пальцях.
— Не думай про нього, — наказав Максим улюбленим тоном батька.
Аріана скривилася, через силу кивнула в знак згоди.
— Ти ж не розповів мені, що було в Шанхаї! — найкраща тактика в такому випадку — перевести тему до більш мирного річища.
— А що було? Робота, Арішо ... Офіс, перемовини, зустрічі з партнерами. Суцільна рутина.
— Журбинка.
Максим усміхнувся окрайцем вуст, трохи розслабився. Тактика працювала, як завжди.
— Кажи давай, братику!..
Вона підхопила строкату подушку, стрибнула з ліжка та з розмаху вмазала Максима. Брат розсміявся, впав на її місце, та навіть не прикрився від копняків, дозволяючи Аріані лупити себе скільки душі завгодно.
— Нічого такого, Арішо! Чесно ... Нічого, про що варто було б згадувати ...
— Ніякого курортного романчика з місцевою зіркою, офісних шур-мур з прессекретарем, інтрижки з представником співзасновників? Що зовсім-зовсім нічого амурного?
Максим належав до тих хлопців, за якими дівчата божеволіють. Проте брат ніколи не зловживав своєї красою. Коли він вирушав у Шанхай за розпорядженням батька, у нього навіть не було дівчини.
Китайські панянки не в моєму стилі.
— Фі! Який ти не цікавий ... — Аріана скривилася і знову заїхала братові подушкою, в упівсили, звісно.
Головне, що Максим перемикнувся від Армана та повеселішав.
Хай там що накоїв «улюблений кузен», розгрібатиме за ним Максим, як завжди.
Минулого разу одна з доньчиних компаній батька мало не збанкрутувала після довгого судового провадження з наче б то ошуканими підрядниками. Журналісти роздули цю новину до обсягів синього кита, і батькові дивом удалося уникнути кримінального позову.
Хоча, направду, яке там диво! Все завдяки Вадиму Беліну, іменитому адвокату, другові Асаріевих та ще Максиму. Брат вчасно виявив невідповідність у звітності та вдарив на сполох.
Аріана не помітила, як брат підвівся.
— Ти мій допитливий ракунчик, — Максим несподівано виріс перед нею, підхопив під руки, з легкістю відірвав від підлоги й закружляв.
Аріана випустила з рук подушку, залилася щасливим, безтурботним сміхом, удавано відбиваючись від брата.
— Ну досить ..., досить, Максе! Мені ж не п'ять ...
Брат ще раз крутонув її по колу та дбайливо опустив на підлогу. Скільки ж сили в його ніжних руках!
— Як добре, що ти приїхав! Мені тебе так бракувало.
— Мені також, — Максим лагідно всміхнувся, в сіро-блакитних очах брата сяяла любов і ніжність.
Він обійняв її за плечі та пригорнув до себе. Аріана заплющила очі, насолоджуючись цим відчуттям «завершеності» і тепла.
Їх з Максимом відносини були не такими як в інших сім'ях, де старші та молодші вічно гризлися за дурниці та змагалися між собою. Сестринсько — братська любов міцно пов'язала їх серця. У світі не було нікого, хто був би їй ближчим та дорожчим за брата.
Аріана боялася в тому зізнатися, та навіть батьку вона довіряла менше.
Можливо, тому що після смерті мами, Ерміл на довгі місяці став відлюдником, горював на самоті та віддалився від сім'ї ... А може, тому що батька ніколи не було поруч.
Це брат робив з нею задачі з Алгебри та підтягував дієслова для Французької мови. Він возив і забирав її зі школи, коли у них ще не було власного водія. Їздив з нею на балетні тренування. І вболівав під час змагань. Завжди, де б він не був і що б не робив, Максим завжди повертався напередодні турніру та проводив весь час, що тривали змагання з нею.
Відчуття відданості буває набагато сильнішим за почуття боргу та дає щедрі плоди.
Максим завжди був поряд, коли був потрібен. Він був тут і зараз. Підтримував і допомагав, вчив і оберігав.
У дитинстві Максим був для неї центром її світу. Вона любила старшого брата, і в усьому намагалася йому наслідувати.
Замислюватися над тим, що їх з братом зв'язок винятковий, і навіть «не природній», Аріана почала багато пізніше. Коли в Універі подружки бралися жартувати над нею, варто було Максиму з'явитися на обрії.
«Він же ніби вовк. Як гляне на тебе! Уххх, аж до сиріток в животі продирає. Одним поглядом розганяє всіх твоїх залицяльників. Бути тобі старою дівою Рія! » — Анжеліка задерикувато зареготала, поплескуючи її по плечу.
«Та ви з братом направду дивні! Ось ми з моїм кіндерів навіть в соцмережах один одного забанили. А у вас такий коннект!.. Я навіть заздрю », — підхопила Белла.
От з того часу, з тої пам'ятної розмови на перерві, Аріана серйозно замислилася про їх з братом дивний духовний зв'язок.
Максим завжди дивився на неї з таким теплом і ніжністю, проте іноді в погляді брата раптом з'являлася зачаєна журба й туга, немов би в душі він оплакував страшну втрату. У таку мить, Аріані здавалося, що брат як і батько, дивлячись на неї, пригадує маму.
Рингтон мобільного порушив мовчанку, що запала між ними. Максим відсторонився і витягнув телефон з кишені штанів.
— Вибач з роботи, — він глянув на дисплей і великим пальцем свапнул екран. — Слухаю ... Так, я пам'ятаю вас. Так, мені зручно ...
Максим підійшов до дверей, схопився за дверну ручку, тоді озирнувся, помахав сестрі, прошепотів самими губами: «на добраніч» і, всміхнувшись, вийшов в коридор.
Аріана тихенько зітхнула, проводила брата сумним поглядом. Певно, справи в Шанхаї йдуть не так гладенько, як всі стверджували.
Брат завжди ставав останнім ресурсом для розв'язання сімейних проблем. Дивно, що батько не зробив з нього юриста.
Аріана зітхнула та підійшла до вікна. Піраміди оповиті місячним сяйвом манили погляд. Стовпи землі на яких тримається світ.
Якщо Максим зайнятий, як завжди, може вийти погуляти на самоті? На території готелю напевно ж безпечно.
Наступне оновлення 13.12!
Мобільний на тумбочці замиготів білим сліпим сигналом, сповіщаючи про вхідне повідомлення.
Аріана глянула на екран, але побачивши ім'я, вимкнула дисплей. Відповідати Антону не було настрою. Краще переадресувати наполегливого залицяльника подрузі. Анжеліка точно знатиме, що з ним робити. В решті, це через його витівки вона опинилася в цій пустелі.
Схопивши мобільник і клатч зі столу, Аріана вилетіла з кімнати. Мабуть, дух пригод ще не вивітрився з голови. Стіни готелю раптом стали тиснути, немов пруття клітки.
Жар охопив все тіло, наче її з ніг до голови обгорнули в гарячі рушники. Знайомий з дитинства раптовий напад клаустрофобії, погнав Аріану крізь хол в сад.
Тільки опинившись на свіжому повітрі, вона зітхнула з полегшенням. Підставила обличчя під прохолодне дихання вітерця. Зробила глибокий вдих. Повітря просякнуте ароматом квітучого Сафсафа та пустелі.
Вечірній Єгипет зачаровував. Пурпурове марево ніжною вуаллю заплелося над тисячолітнім містом. Призахідне сонце спочатку пофарбувало місто в малиновий колір, а тоді все огорнув індиговий туман.
Земля, благословенна Сонцем.
Маріотт, хоча площею менший за свого відомого брата, мав власний сад. Фінікові пальми — безладні ряди колон, що підпирали зоряне небо.
Приємна нічна теплота обволікала тіло легким маслянистим серпанком.
Сутеніло дуже швидко, наче в горах. Немов якийсь велет накинув чорну паранджу на небосхил. Мляве світло декоративних ліхтарів, розставлених уздовж вузьких садових доріжок, не рятувало від чорноти.
Тепер Аріана цілком усвідомила правдивість виразу: чорна, як єгипетська ніч. Ніч в Каїрі направду була чорною. Чорніша за оксамит індійського сарі.
Дивне відчуття, наче за нею спостерігають з темряви, слідувало за Аріаною, загострювалося з кожним вдихом.
Вона кілька разів озирнулася, та позаду — сама темрява.
Що доволі дивно.
Де ж поділися туристи, що зазвичай тиняються після ситої вечері, працівники, які готуються до завтрашнього дня, охоронці в чорній уніформі? Життя вирувало виключно в стінах триповерхової будівлі.
В кишені закліпав білий вогник виклику, мовчазну ніч пробив докучливий рингтон. Аріана підстрибнула від несподіванки, метушливо вивудила мобільник і глянула на дисплей.
Номер нерозпізнаний. За кодом «+20» зрозуміло, що дзвонять з Єгипту.
Може Максим? Брат мав звичку купувати сімки місцевих операторів. Або Анжеліка? Подруга ж обіцяла, що прилетить і не дасть їй померти з нудьги.
— Аріана Крон слухає.
Спершу в трубці були гудки, потім тихе потріскування, як перешкоди в радіо етері, нарешті з какофонії вигулькнув приємний баритон.
— Аріано, йди з саду негайно!
Навіть крізь сичання та тріск вона впізнала цей музичний голос.
— Даррен?.. Звідки у тебе цей номер?
— Зараз це не важливо. Прошу тебе, повертайся до готелю. Негайно!
Аріана отетеріла, наче її штовхнули ліктем в бік. Голова загула, як того разу, коли однокласник спасував їй м'ячем у потилицю.
-— Що? Я не розумію...
За спиною загарчали. Низько, м'яко, наче хто стартував двигун мотоцикла.
Волосся на маківці встали дибки. Так може гарчати голодна, дуже голодна і дуже велика собака.
Аріана крутонулася на підборах, поглянула в темряву. Під кривими пальмами щось велике ворушилося.
— Гей, хто там?
Зле гарчання затопило ніч. Воно лунало так неприродно в цьому мирному, райському куточку, що спочатку Аріана подумала, чи не ввижатися їй. Відчуття чужої уваги стало гострим, що кінчик скарифікатора.
На іншій стороні стежки голодом горіли великі жовті очі.
Даррен, все ще кричав щось в слухавку, проте Аріана вже його не чула.
З темряви до неї вийшов пес. Великий. Дуже великий. Зростом з поні. Чорний, наче гріх. Довгі, що у шаблезуба ікла випирали з неприродно широкої пащі.
Не пес, а чорний крокодил.
Хто це — доберман, ротвейлер, бультер'єр? Аріана поганенько розбиралася в породах. Можливо це вовк? Проте Максим казав, що вовків в Єгипті не лишилося. Тоді, що то за чудовисько таке?
Пес ступав повільно, пригинаючись до землі.
— Хороший... песик... хороший, — опустивши телефона, Аріана інстинктивно позадкувала.
— Ось, хлопчик хоче палицю?
Собак вона не боялася. Максим якось привів у будинок цуценя лабрадора, блакитноокого красеня. Няньчився з ним, дресував і самостійно доглядав. Кмітливий і відданий Аргос став повноправним і незамінним членом сім'ї.
Іноді Аріані здавалося, що улюбленець розуміє все, що йому не скажи, лише сам поки не розмовляє людською.
Однак, вид цього моторошного крокодила, — жахав.
Пес вищирився, розкрив пащу так широко, що у нього затріщали жовна. Замість язика в горлі смикався чорний, жирний хробак.
Гіркота підкотила до горла. Шлунок звело від нудоти.
Аріана виставила перед собою руки. Вона намагалася не робити різких рухів, але на третьому кроці оступилася.
Чудовисько заклацало пащею. Дратівливий металевий брязкіт задзвенів у темряві.
З чорного горла виліз химерний звук, немов би людський п'яний голос змішаний з якимось механічним відлунням. Наче пес був заводною іграшкою і в животі в нього ховалися шестерні.
Чорне тіло затріщало, з таким звуком рветься поліетиленовий пакет. З-під шкіри оголилося м'ясо та кістки. Суглоби зрушили, судини стирчали, наче дроти. Між червоною плоттю блищав метал.
Жахлива комбінація чужого, демона зі "Знаряддя смерті" та крокодила свердлило її щілинами, що запливли кров'ю.
Таке страховисько могло привидітися лише в маренні, чи уві сні після перегляду чергового Кінговского фільму жахів.
Аріана не роздумуючи кинулася втікати.
Вона летіла з усіх ніг. Легені вибухали від напруги. Серце стукало десь у скронях.
Вона не озиралася. Проте відчувала, що матеріалізований «демодог» мчить слідом, хрипить їй в спину.
Аріана звернула направо. Стала. Попереду виявилась стіна. Глухий кут!
"Що тепер робити?.."
Нескінченне, що тепер робити гупало в її голові. Клубок думок ставав дедалі голоснішим, тиснув голову. От-от й макітра трісне, наче горіх.
Аріана обернулася. Реальність сповільнилася і стала розпливатися, наче в черговому кошмарі.
Страхітливий пес мчав до неї з усіх лап. Важко дихаючи, Аріана занишпорила руками по стіні. Думки стрибали у голові, не вхопитися за якусь одну.
Все що вона встигала зробити — встати обличчям до небезпеки. Раптом згадалося, як тато вчив її зустрічати хвилю. Хоча пес-мутант, то, звичайно, не шторм на морі. А що, як вона знову спить? Це просто чергове хворе видіння.
Аріана поглядом шукала палицю, камінь, бодай якусь зброю. З глибини серця здійнялася холодна хвиля. Навіть, якби Аріана хотіла, то не змогла б втекти. Ноги немов би цементом залило.
Жахливий гібрид собаки та крокодила був вже на відстані стрибку. Аріана стиснулась коло стіни.
— Мамуся, захисти мене. Мамо, — зашепотіла вона, накрила обличчя руками.
Бачити власну смерть не хотілося.
— Посунься!
Наказ пролунав над головою, владний та різкий. Він, наче ляпас миттєво привів Аріадну до тями. Її схопили за плече та силоміць відштовхнули від стіни.
Аріана хитнулася на ослаблих ногах, перечепилася і простяглася на землі. Гарчання змінилося злісним, металевим виттям.
Вчепившись в землю, Аріана застигла паралізована від страху. Сльози струмочками вмивали обличчя.
Вона дихала так часто, що легені аж розпирало від болю, а голова йшла обертом. Так погано їй було лише в той пам'ятний раз, коли Максим умовив покататися на Американських гірках в Нью-Джерсі.
«Дихай ... просто, дихай».
Знову й знову Аріана намагалася сісти. З третьої спроби їй вдалося абияк підвестись над землею.
Поглянувши вгору, вона побачила чоловічу спину. Це був Даррен і в руках він тримав короткий чорний меч. Справжній меч.
Загадковий новий друг з Каїра з'явився несподівано і в найпотрібніший момент.
— Ну давай! — Даррен усміхнувся, виставив меч перед собою.
Пекельний пес наїжачився, загарчав, однак позадкував. Він низько пригнувся до землі, немов би кланявся Даррену й квапливо відповзав у темряву.
— Е ні, друзяко, так легко від мене не втечеш!
Даррен замахнувся та одним влучним помахом рубонув чудовисько по шиї.
Аріана скрикнула, коли з відрубаної голови хлинула чорна кров. Чорна, наче нафта, наче смола, наче чорнило. Вона залила стежку, просякла гарячу вологу землю. У ніс ударив сильний солоний незнайомий запах.
Коли Аріана знову відкрила очі, відтята голова кудись щезла. А Даррен схилився над нею, подав руку.
— Як ти тут? Не забилася?
Аріана вчепилася в зап'ясток холодними пальцями. Вона не могла говорити, лише безупинно ковтала повітря частими вдихами.
Даррен потягнув її вгору і на себе, буквально, поставив на ноги.
— Все... Все добре, напевно, — мовила Аріана, ледь загнуздавши голос, що став схожим на комариний писк.
— Що це було? Що це було?.. Що?
Аріана схопилася за голову.
— Я що... з'їхала з глузду, так? Я все-таки здуріла.
Аріана накрила обличчя долонями й заревіла з новою силою.
— Ні мила, ні. Все добре, заспокойся.
Даррен стис її плече.
— Ходімо, люба, слід повернути тебе до готелю. Ти можеш йти?
— Мабуть.
Аріана насилу рухала ногами, в голові паморочилося, вуха заклало, наче вона потрапила в турбулентність.
— Обережно!
Даррен притис долоню до її спини, з легкістю утримавши однією рукою. Аріана витріщилась на безголове чудовиська. Над осиротілою шиєю курився вузький димок. Рештки чудовиська тьмяно сяяли червоним, і щосекунди диміли все дужче, наче залиті водою вугілля в каміні.
— Воно ... мертве?
— Так.
Тіло чудовиська розчинялось просто на очах.
— Що це таке? Якась місцева тварина?
— Це Саб, пес Амміт, страж Ніб-ар-Татр. Мабуть, проскочив, коли ти пробудила врата. Не думай про це, Рія. — Даррен схопив її за стан та ривком підхопив під коліна. — Ти втомилася. Закрий очі та засинай. Забудь все, що ти бачила.
Аріана ахнула, обхопила друга за шию.
— Але як же... Я нічого не розумію!
Голова запаморочилася дужче, а очі злипалися від утоми.
Врата... страж... Ніб, щось там ..
Жахлива пригода раптом здалася їй сном, черговим безглуздим жахіттям.
— Нічого не лякайся, меріт. Я тепер з тобою.
Даррен поніс її крізь пальмову алею. Швидким кроком розсікаючи чорнильну ніч. Аріана заплющила повіки, припала щокою до сильних грудей. Пустельний вітер шепотів в густих кронах. Біла Луна зависла низько над горизонтом, висвітлюючи доріжку до готелю.
***
PS Шановні читачі, прошу вибачення за затримку. Це останні оновлення Глав Нетжеру. Далі я сконвертую їх в єдиний файл та розміщу в основній рубриці. Тут буде публікуватися Частина 2. Щиро вдячна за ваші терпіння та увагу до моєї творчості!
З любов'ю, Айя Нея.
ОНОВЛЕННЯ 27.12 (Глава 2. Неферрен 1.3)
Ким би не був Аддайя, звичайним бадаві, сином покійного шейха або небожем нині владущого — він не виявляв ані крупиці поваги до царської крові. Адже Менес — її батько, був господарем всієї червоної землі, а значить, що і володарем народу Аддайї.
Пустельник повів Неферрен за спляче кочовище, огинаючи плями світла.
Зачувши голоси або кроки, юнак зупинявся, штовхав царівну в тінь, а сам перевіряв дорогу.
Вони скрадалися, наче мисливці на антилоп, повільно, зважуючи кожен крок. Аддайя не створював жодного звуку, а от Неферрен здавалося, що вона тупотить, що стадо віслючків.
Коли Аддайя в черговий раз зупинився, царівна стягла з ніг золоті сандалі й затисла їх під пахвою. Все одно коштовне взуття не створено для піших прогулянок. Холодний пісок добре поглинав її кроки.
Нарешті останній намет. За ним схилилися три високі пальми, зрощені у коренів. Під їх розгорнутими кронами спали три верблюди.
Варто було Аддайї наблизитись, найбільша тварина заворушила вухами, фиркнула, витягла довгу шию. Його карі очиська з занепокоєнням втупилися в півтемряву.
— Ахда — Ахда, — Аддайя м'яко зашипів-зашепотів щось рідною мовою. — «Тихіше»
Бадаві дістав з-за поясу крихітний мішечок і висипав пригорщу фініків на долоню, тоді простягнув її тварині.
Верблюд пирхнув, схилив велику голову, принюхався й одним махом злизав частування.
— Хороший хлопчик, — посміхнувся Аддайя, поплескав його по загривку.
Він підійшов з частуваннями до другої тварини, а тоді до третьої.
Відчай, що охопив Неферрен при спогляданні тварини, силою міг би зрівнятися з відразою, що викликав сам їх вид.
Вона позадкувала, шепочучи молитву.
— Тварини Сетха ...
Неферрен осінила себе захисним жестом, але зразу схаменулася, подумки вилаяла себе за малодушність.
Тварина пана червоних земель матиме інший вигляд, у неї не буде горба та й вуха сторчма стирчатимуть.
Завершивши частування, Аддайя пірнув до пальм, дістав з-за широких стовбурів туго набитий мішок. Витяг звідтіля два сідла й кілька менших клумаків.
Він завовтузився з поклажею й упряжжю поки Неферрен нервово поглядала навсібіч.
— Ми на цьому поїдемо?
Верблюд замукав, повернув до неї голову, зачвакав великими губами.
— Так.
Аддайя встановив на горб більшої тварини сідло й закріпив спеціальними ременями під животом.
— Я не вмію…
Неферрен відступила до пальм. Сама думка про те, що їй доведеться сидіти на цьому чудовиську — викликала жах.
— Не хвилюйся, ти швидко навчишся. — Аддайя приладнав переметні сумки, ті що більші — він перекинув через спину верблюда, а решту прив'язав з боків до луків сідла.
— Сумніваюся.
Скінчивши приготування Аддайя жестом покликав її.
— Давай, царівно, у нас мало часу. Не бійся, Шемі смирна й добре навчена.
Неферрен оглянулася на кочовище. Сидіти в клітці, чи їхати верхи на потворі, — що краще? Вона змусила себе підійти до верблюда. Тварина замукала і плюнуло в пісок, майже в самих ніг Неферрен.
— Яка гидота ... — царівна скривилася.
Верблюдам бадв було далеко до грації та вишуканості палацових коней. Подумки Неференн звернулася до богів, великих предків і духів — благаючи їх змилуватися над нею і захистити від зла.
— Ти готова?
— Що ..
Аддайя безцеремонно обхопив її поперек живота, рвучко відірвав від землі. Неферрен ахнула, схопила бадаві за плечі та шию.
Відчула, як грають під пальцями тугі м'язи, здивовано поглянула на Адлайю.
Юнак виглядав таким сухим і жилавим, вона аж ніяк не очікувала, що він виявиться настільки сильним.
Мішкуватий наряд створював хибне уявлення про фігуру пустельника.
Аддайя без будь-яких видимих зусиль утримував її над землею і підняв ще вище на рівень своєї голови, а тоді всадовив у сідло.
— Перекинь ногу на інший бік, — скомандував він.
Коли Неферрен виконав веління, простягнув їй довгі поводи.
— Ось тримай.
— Стривай, що ... що мені з цим робити?
Неферрен розгублено стисла мотузки. Вона лишень почала вчитися їздити верхи. Здавшись під довгими умовляннями, батько дозволив їй займатися під наглядом наставника, в той час, як Аха всіляко доводив, що це небезпечно.
— Тримайся міцніше. Ці-рух! — Аддайя ляснув тварину по крупу.
Верблюд замукав та неспішно піднявся з колін. Неферрен хитнуло вперед, з такою силою, що вона ледь не злетіла в пісок, впустила поводи, але в останню мить, встигла вхопитися за ріг сідла.
Верблюд встав на повний зріст, і від раптової висоти у Неферрен закрутилося в голові. Вона насилу стримала крик, що рвався з грудей.
Аддайя обійшов верблюда, схопив царівну за щиколотку і потягнув праву ногу вниз, закріпивши її в стременах.
— Тримайся міцніше, коли звикнеш, можеш схрестити ноги й відкинутися в сідлі. Скажеш йому «Ялла» і він піде. Зрозуміла?
Бадаві погладив верблюда по довгій шиї та відійшов. Неферрен намертво вхопилася за віжки, вп'ялася в бадаві поглядом. Вона намагалася не моргати, слідкуючи за кожним рухом пустельника.
— Повторюй за мною, — попередив Аддайя не дивлячись на царівну.
Він намотав віжки на зап'ясті, смикнув руку вліво.
-Ялла!
Верблюд переступив з ноги на ногу, повернувся боком до стійбища і неквапливо покрокував у ніч.
Неферрен завертілася у сідлі. Натягнула поводи щосили, верблюд невдоволено замугикав.
— Ялла! Ялла! — відчайдушно повторювала царівна, ляскаючи тварину колінами.
Шему спантеличена безладними командами вершниці, тупцяла на місці, нарешті неквапом витягнула шию і швидко наздогнала Шему.
Аддайя глянув на Неферрен і схвально кивнув.
— Старайся триматися за мною і не відставати. Попереду в нас довга ніч. Зупинятися не можна, інакше Даган наздожене нас. Спробуй не заснути в сідлі.
— А хіба бадви не сплять верхи під час довгих переходів?
— Умілі вершники ніколи не випадуть з сідла. Але ти, царівно, з незвички можеш налякати Шемі та поранитися.
Аддайя відвернувся, заклацав язиком, легенько смикнув поводи. Верблюд забурчав і прискорив крок, перейшов на рись.
Невдовзі спляче кочовище залишилося далеко позаду. А попереду розляглося нескінченне чорне море Дешрет.
**
**
Вільній у неволі та в смерті живий,
Я і вівтар, я і жертва, і жрець ...
Близько, далеко, не тут і не там (Соловйов)
В той момент не потрібні були слова, і я раптом відчув,
як щось у мені засинає, а щось інше — прокидається від сну
Жое Буську
Вона йшла по кривавому полю, намагаючись не торкатися мертвих і тих, що помирали.
Розкидані в химерних позах, сплетені руками й ногами, наче танцюристи в жахливому візерунку — мерців було так багато, що чорної землі під ними не видно.
Від білих стін до похмурого горизонту: усюди тільки смерть і кров, кров, кров.
Вона перечепилася через труп молодого воїна, що згорнувся у позу ембріона. Зупинилася. Обвела довгим поглядом поле смерті.
Скільки їх тут? Десятки? Сотні? Тисячі?
Вона повільно звела руки, витягнула їх вперед — ті тремтіли, що по дії наркозу. Від кінчиків пальців до зап'ястків вилися криваві струмочки, скапували великими краплями на землю. Розкрила білі долоні.
— Червоні.. Теж червоні.
Стиснула міцно.
— Це я вас убила?
Шумно зітхнула. Біла хмарка дихання поволі закурилася над потрісканими від спраги вустами.
Земля під ногами ворухнулась, здибилася, важка хвиля проповзла по мертвому полю.
Попереду з'явився невисокий пагорб, ще мить і він вибухнув. Невидима сила розшпурляла трупи, грудки мокрої землі й галька фонтанчиком сипонули на всі боки.
На місці пагорба виникла глибока яма. Чорна, холодна і жива — там, в сирій темряві щось ворушилося.
Вона підійшла ближче, стала над самим краєм й заглянула всередину, з тої темряви з моторошним виском вибралося «щось».
Чудовисько виглядало, наче воскова лялька зліплена навмання. Бліда шкура туго натягнута на скелет, спина вигнута кривою аркою, ребра випиналися так сильно, що здавалося ось-ось вирвуться назовні.
Довгі руки-прутики, сухі, жилаві ноги вигнуті в суглобах у протилежну сторону, голова — лисий череп, подовжений на потилиці, як у собаки, але з явними людськими рисами, у животі щось безперервно звивалося.
Чудовисько втупилося на неї порожніми очницями. Розкрило пащу так широко, що щелепа затріщала, видало тужливе завивання.
Аріана схопилася з ліжка. Футболка прилипла до холодної спини. Піт крихітними струмочками стікав чолом до підборіддя, змішувався з дрібними краплями сліз. Вона ковтала повітря великими ковтками. Її лихоманило.
Аріана зацьковано озирнулася на всі боки, пригадуючи, де ж вона опинилася. У вухах оглушливим сполохом стугоніла кров. Простирадло під нею зім'ялося і стало вогким від поту.
— Це був сон. Боги всемогутні, лише сон, — забурмотіла вона сухими губами, повернулася в обійми вологої ковдри та пом'ятого простирадла.
Аріана шумно зітхнула і скинула подушку на підлогу.
— Проклятий сон.
Думки все ще плуталися, латки образів раз по раз виникали в куточках свідомості, набуваючи форму та змісту, настільки страхітливих, що розум відмовлявся це усвідомлювати. Неясні тіні поступово згасали в голові, повільно, немов нав'язлива пісня.
Жахливе передчуття біди накотило дужче. Аріана схопилася з ліжка, підскочила до вікна, рвучко розкрила важкі штори.
Холодне срібло затопило спальню, розмалювало темряву пастельно-блакитним.
— Коли ж це закінчиться, — Аріана уткнулась обличчям в спітнілі долоні.
Перед очима раптом виникла широка розщелина в чорній землі: велетенський шрам, вікно в Гадес. З глибини виходило червоне сяйво, немов би там, на дні, народжувався вулкан.
Тварюки, страшніші за чудовиськ з «Doom 3» взяли її в тісне кільце, схопили, скрутили руки й ноги, потягли в темряву.
У нескінченно глибоке й страшне місце, де спало древнє чудовисько, вічно голодне, неймовірно чуже для людського розуму.
— Знову та дівчина, — Аріана витерла холодний піт з лоба. — Неферрен.
Варто було промовити це ім'я, як вітер за вікном посилився, заграв в мереживних завісах.
Нашіптуючи: «Неферрен ... Неферрен».
— Чому ти не даси мені спокій!
Аріані хотілося кричати, але це ім'я вона видавила з себе пошепки, що прокляття.
Гострий біль прошив потилицю. Аріана зойкнула, скривилася.
А ще, той вчорашній "демопес" від якого Даррен її захистив — точно кошмарний сон.
— Даррен з мечем. Треба ж такому привидітися?
Посидівши у розкритого вікна, вона пів години стежила за рухом Місяця і переміщенням зірок на чорному оксамиті.
Коли вона повернулася в ліжко — до самого світанку не бачила снів.
Оновлення 03.01
Оновлення 17.01
Аріана мало не задихнулася від подиву, витріщилась на юнака, відкривши рот.
— Знайомся, Даррен Асаріл, — відрекомендував Ерміл.
Батько вказав на парубка, жестом підкликав до столу. Коли Даррен наблизився, Ерміл простягнув йому руку і привітав міцним рукостисканням.
Останнє приголомшило Аріану на стільки, що вона не зразу спромоглася заговорити.
— Приємно познайомитися, — Даррен першим подав їй руку й Аріана ніяково її потиснула.
— Т-так, мені теж приємно, — промимрила вона, цілковито збита з пантелику.
— Відсьогодні Даррен буде супроводжувати тебе. Він чудово знає Каїр і зможе провести тур краще за будь-якого гіда, — оголосив Ерміл, з губ його не сходила весела усмішка.
Аріана стиснула кулак, але промовчала. Арман, Антон, а тепер ще й цей хлопчисько-єгиптянин.
— З великим задоволенням, — погодився Даррен.
— Так мені буде спокійніше.
Аріана пригнічено мовчала, навіть якби вона хотіла, то фізично не могла, зовсім не мала сил, заперечити батькові. Даррен застав її зненацька.
Сьогодні таємничий єгиптянин був одягнений в стилі бізнес кежуал, і тому видавався старше. Блакитно-сіра лляна сорочка класичного крою з коміром гуру, застебнута під саму шию, і світлі молочного кольору штани — разюче відрізнялися від вчорашнього образу. І колір і фасон йому дуже пасували.
Вчора він здався їй босоногим туристом, а сьогодні виглядав, наче молодий, успішний стартапер.
— Чудово, тоді все вирішено!
Мобільний заграв симфонію №5.
— По мою душу, — Єрміл повернувся до столу. — Дочко, ти ж просилася в місто сьогодні? Нехай Даррен тебе проведе, все покаже.
Аріана тихенько пирхнула, і протопала повз Даррена до дверей.
— Вже тікаєш? А поснідати, Айяно?
— Я не голодна!
Аріана вибігла в коридор, повільно скипаючи від обурення та образи. Як він посмів? Ось так нахабно заявиться в її життя? Нічого не кажучи, вдаючи невинне янголя.
Дійшовши до ресепшена, вона поглянула назад. Даррен йшов слідом. Як швидко вжився в роль сторожового пса.
— Що за вигляд? Спеціально причепурився?
Даррен відповів черговою усмішкою.
— І я радий тебе бачити, Аріано.
— Яка вже тут радість. Ти, будь ласка, без фамільярності.
Додати ще щось вона не встигла. Від стійки адміністратора до них, цокаючи семи міліметровими каблуками, мчала Далія.
— Пані Крон, доброго ранку, — Далія всміхнулася яскравіше ранкового сонця.
Закивала головою так енергійно, що пучок на маківці ледь не розпався. Аріана неохоче кивнула і квапливо відвела погляд .
— Доброго. Мій брат тут не проходив?
— Максим Ерміловіч? О, Ні-ні, я б запам'ятала.
Аріана хмикнула. Ще б пак, такого, як Макс захочеш — не забудеш.
— Бажаєте щось йому передати?
Аріана скривила губи. Начебто у неї немає мобільного, щоб передати все, що потрібно. Язик так і чесався дошкулити: «Поштового голуба собачка з'їла».
— Так, коли побачите — скажіть, що сестра його шукала.
Аріана рушила далі, а Даррен звичайно ж крокував слідом, наче прив'язаний.
Далія провела їх здивованим поглядом. Її очі незбагненним чином округлилися і заблищали яскравіше. Схоже, що Даррен припав до смаку східній красуні.
— Доброго вам дня, пані Крон, — Далія улесливо всміхнулася, але тепер її погляд був цілком зосереджений на Даррені.
Аріана аж захотілося задушити лицемірну Далію. Ще вчора вона проводжала млосним поглядом і дарувала ласкаві усмішки Арману! Що за швидка зміна?
Даррен і Арман не були схожими, хіба що в обох чоловіків у зовнішності вгадувалася ледь помітна тінь арабської крові.
Аріана прискорила крок, буквально вилетіла через скляні двері у двір, не чекаючи, коли ті прочиняться повністю.
Помчала пальмовою алеєю. Повернувши за ріг, Аріана вискочила на стоянку, встала біля орендованого Мерседеса і крутонулася на підборах. Звичайно ж, Даррен стояв поруч.
— Даррен Асаріл! — оголосила Аріана урочистим голосом, немов окличник на благодійному балу.
— Даррен Асаріл, — повторила вона з обуренням, гнівно позирнула на охоронця.
— Що це означає? — Аріана схрестила руки на грудях, очі її метали блискавиці. — Даррен? Чому ти вчора нічого мені не сказав?
— Вчора я ще не знав, що стану твоїм охоронцем.
— Максим, що просто з вулиці найняв тебе? — Аріана насупила брову.
У недбальство брата, такого педантичного в справах сімейного бізнесу їй вірилося насилу.
— Мене найняв Ерміл Крон.
— Значить Татко ...
Аріана фиркнула і відвернулася.
— Отже, ти наглядачем влаштувався. Гаразд, згодом з тобою розберуся, — вона недбало махнула рукою. — Мені треба в Каїр. На мене вже чекають друзі. Сходи поклич водія?
— Я відвезу тебе, куди скажеш, — запропонував Даррен спокійним голосом.
Аріана ледь втрималася, щоб не кинути чергову шпильку. Кривда роздирала груди. А образливіше всього було згадувати вчорашній незграбний поцілунок.
Тепер було очевидно, чого домагається цей таємничий парубок. І ця очевидність, геть позбавила чарівності їх несподівану зустріч на базарі.
Даррен безперечно зайшов далі Антона. Обдурив батька, проліз до неї в охоронці. А все заради чого? Безперечно, щоб звабити багатеньку дурепу.
Аріана відвернулася, ривком відчинила дверцята Мерседеса.
— Ясно, ти мій особистий охоронець, а ще мій особистий водій. Може і портером влаштуєшся, а ще можеш пелюшки мені міняти, — вона хмикнула, впала в крісло на переднє сидіння. — Попереджаю, зі мною важко ладнати.
— Нічого, я впораюся. — Даррен відповів солоденькою усмішкою на незадоволену гримасу Аріани.
— Це ти зараз так вважаєш. Зажди кілька годин, побачимо як тоді заспіваєш, — пробурмотіла вона, поринувши в телефон.
Двадцять п'ять повідомлень в месенджерах, сотня непрочитаних твітів і тонна повідомлень з фейсбука. Втім, вона не збиралася читати весь цей флуд. Відповість на двійко повідомлень, найближчих людей — і крапка!
— Такс, мені треба в Беано ... Той, що поблизу музею.
Даррен нічого не відповів, тільки клацнув пальцем, увімкнув поворотник.
Вони їхали досить довго в повній тиші, в навушнику встигло проспівати з десяток треків з плейлиста «25 найпопулярніших».
Коли Аріана відірвалася від соцмережі, і звернула увагу на дорогу, праворуч за вікном виникла червона будівля.
— Ми проїжджаємо Єгипетський національний музей, — Даррен немов би прочитав її думки. — Якщо хочеш, можу зводити тебе туди після зустрічі з друзями.
— Ти занадто поспішаєш. Це твоє «після», може і не прийти. Давай спершу переживемо сьогодні.
Замість дисплея, вона зосередилася на дорозі. Таке неподобство і свято Хаосу, вона спостерігала вперше в житті.
Повітря дзвеніло, а шибки у вікнах вібрував від безперервних гудків машин. Водії підрізали один одного, перетинали подвійну смугу, смикалися з ряду в ряд, здається, не звертали уваги на світло світлофорів там, де вони були.
А ось Даррена це тотальне божевілля, здається, не хвилювало. Він водив напрочуд добре, немов професійний драйвер. Та може він і є професійним драйвером. Що вона взагалі про нього знає?
Щойно на циферблаті розумних годин загорілася вісімка, Аріану розбудило настирливе дзижчання. Немов гігантський жук скарабей заповз у вухо. Телефон на тумбочці витанцьовував польку.
За старою традицією розбудив її не будильник, а дзвінок Максима.
— Ще дрихнеш, Арішо? Підйом, сплюшко! Новий день — нові враження. Потім у Києві відіспишся.
Аріана застогнала в трубку, у відповідь Максим зареготав і повторив напутнє: "Підйом-підйом".
Голос брата бадьорий та усміхнений звучав надто натхненно для восьмої ранку. Аріані аж захотілося його придушити.
— Збирайся сонько, сніданок вже чекає! — Максим додав багатозначно. — І батько тебе зачекався.
Нічого не вдієш, довелося підкоритися. Аріана скинула ковдри, потягнулася.
В голові панувало приємне отупіння та порожнеча. Від учорашніх кошмарів — нічого не лишилося. Аромат прянощів, сухого піску й річкової води огорнув її ніжною вуаллю.
Вона наспіх вмилася, затягла волосся в потворних пучок, що майже відразу розпався, натягнула що потрапило під руку, і попленталася в приватний обідній зал.
Аріана не напружилася, щоб застелити ліжко, навіть не заховала піжаму і білизну в шафу — покинула все, як було.
Батько вже сидів за довгим столом, читав новини з планшета.
— Аяна, — Ерміл звів погляд від екрана і кивнув доньці, на тонких вустах з'явилася ледь помітна усмішка.
— Таточку, — Аріана зімітував кніксен і, всміхаючись, всілася на вільний стілець.
Офіціантів не було видно, а сніданок вже чекав на срібних тацях. Аріана ліниво оглянула кожне блюдо й зупинилася на круасані.
Випічка свіжа та м'якенька, над хрусткою скоринкою курився солодкий пар.
За великим столом панувала приємна ранкова повільність. Понад усе Аріана любила ось такі — неквапливі сніданки. Коли не потрібно бігти на пари, коли телефон відключений і не пілікає щомиті, засипаючи лайками, коментарями та меседжами від друзів і недругів.
Приємна мелодія Chet Faker Built "Gold", стала чудовим фоном для гарного початку дня. Дивний сон майже вивітрився з голови.
«Знай, я відчуваю любов. Зроблена з золота, я ніколи не любив її. Інша, інша ти. Це має бути любов, так я сказав».
Навіть зараз в сонній напівдрімоті Аріана чула пісню і несвідомо перекладала лірику на рідну мову.
Ліниво розмішуючи пінну шапку капучино, вона звернулася до батька.
— Тато, а обов'язково було викликати мене до себе?
Ерміл звів на дочку здивований погляд.
— Ти ж любиш Єгипет. Я хотів тебе потішити.
— Так, але я люблю Єгипет платонічно ...
Аріана скривилася, вказівним і середнім пальцем повернула круасан, так, щоб він не нагадував посмішку Джокера.
— Тут твоє коріння, донечко. Тобі буде корисно ближче познайомитися з малою батьківщиною.
Аріана замислено угукнула, закотила очі. Сперечатися з батьком та ще за сніданком — погана прикмета, тому Аріана просто змовчала.
— Щось запланувала на сьогодні?
— Анжі та дівчата вже у Каїрі. Звуть мене погуляти. Приєднаюся до них.
— До пірамід вже не хочеш? — Ерміл повів бровою, заглянув у планшет.
— До пірамід ще встигну. Ми ж тут на довго. — Аріана солодко позіхнула.
Понуро розчинила мед в капучино, спостерігаючи як той крапає з маленького блюдця.
— Що, не виспалася, сестричко?
Максим, як завжди виник нечутно, наче давній дух втілився з повітря. Він став позаду, всміхаючись бадьорою усмішкою.
Брат був екстремальним жайворонком. До сніданку і пробігтися встиг сонним садочком, лякаючи персонал, і душ прийняв, і кави випив. Що той кролик з реклами. Д'юрасел.
Спортивна фігура Максима муляла погляд і совість Аріани, примушуючи давати бій лінощам і качати прес кілька разів на тиждень.
Хвала генетиці, від мами вона успадкувала красиві форми, а через швидкий обмін речовин — могла, на заздрість всім подружкам, об'їдатися солодощами довгими ночами.
— А знаєш, що слово капучино походить від назви чернечого ордену? Брати капуцини.
— Правда? — Аріана позіхнула і згорбилася над тарілкою.
Максим зареготав, скуйовдив чорну гриву сестри, вихопив круасан з її рук і надкусив.
— Агов! — Аріана обурено потягнулася до брата, мало не перекинула чашку з кавою на білу скатертину. — Віддай, це моє!
— Твоє? — Максим підморгнув, в кілька рухів заштовхав круасан до рота і стер абрикосовий джем з губ. — То не лови ґав, Арішо!
— Діти, поводьтеся пристойно. Ми ж не вдома, — Ерміл з усмішкою спостерігав за веселощами. — Максим, що це таке? Нащо дражниш сестру?
— Вона заслужила, — Максим всміхнувся, пригорнув Аріану за плечі, схилився і поцілував в маківку.
А тоді попрямував до дверей.
— Ти не поснідаєш з нами? — спитав Ерміл, в голосі його не було подиву, а вираз обличчя залишався спокійно — відстороненим.
— Я піду, батько. На мене чекають, — кинув Максим від дверей, не обертаючись вийшов у коридор.
Ерміл зітхнув, опустив плечі.
— Схоже, що до мене потрапили найнеслухняніші дітки, — він всміхнувся куточком рота, похитав головою. — Я був занадто лагідний з вами.
Аріана тихенько пирхнула, недовірливо всміхнулась.
— Це не твоя вина татко, у Максима така природа непокірлива.
— Природа непокірлива говориш?
Він похитав головою і раптом весь змінився: скрижанів, шляхетне обличчя стало серйозним, навіть суворим.
— Аяно, я хотів поговорити з тобою про твою поведінку.
Аріана закусила язик, напружено виструнчилася.
— Що це за витівки? Ти уявляєш, як небезпечно жінці тинятися одній Каїром? Це мусульманський світ, донько. — Ерміл похитав головою. — Тобі слід бути обачною.
— Я знаю, Тат... вибач, я не хотіла тебе турбувати.
— Турбувати, — Ерміл гмикнув, підніс чашку до губ, але затримав руку. — Та я ледве не посивів, коли Максим мені розповів.
— Максим розповів тобі?
Аріана миттєво втратила дух супротивності, що був заволодів нею.
— Я думала, це Арман знову пожалівся. Максим — зрадник! — схрестивши руки, вона відкинулася на стільці, почала квапливо розгойдуватися взад-вперед.
— Рішо, поводься, як належить. — Ерміл приречено зиркнув на доньку. — Гаразд. Я знаю, як це владнати. З цього дня ти будеш ходити з охороною!
— Але, Тато! — Аріана вскочила зі стільця, мало не перекинувши тарілку з круасаном.
— Ніяких але! Я вже все вирішив, — відрізав Ерміл, тоном, що не терпів жодних заперечень, заплющив очі, зробила великий ковток охололої кави.
Аріана приречено впала на стілець. Особистий наглядач — такого повороту подій вона не передбачила.
Прощавайте веселощі та пригоди. Прощавай Чорний храм. Прощавай таємничий новий друг.
Задзвонив телефон, батько відповів.
— Він вже тут? Добре! Так — так, приведи його до нас, — Ерміл скинув виклик, прибрав телефон до кишені штанів. — Хороша новина, донько. Твій охоронець вже приїхав. Зараз він підніметься, і я вас познайомлю.
Аяна неквапно піднялася з-за столу. Невже страти не уникнути?
— Татку, ну чесно, — це зайве ... — протягнула вона, марно звісно.
Навіть локомотив бронепотягу не зможе зрушити Ерміла Крона, якщо той прийняв рішення. У батька — залізна хватка, що в бізнесі, що в сімейному підряді.
Аріана приречено встала поруч, готуючись зустріти небажаного гостя найкислішою із заготовлених гримас.
Масивні двері відчинилися і в ресторан увійшов Даррен.