«Казки — це більше ніж істина»
Черстерстон Г. К.
Ми все життя боїмося того, чого не розуміємо.
Боремося з тим, що не може осягнути наш смертний розум.
І заперечуємо те, що не здатна охопити нами ж обмежена свідомість.
Істина ж не сприймає страху й обмеження.
Еосфора.
Розділ 1. Значно більше за сон
— Я не хотіла. Не хотіла, — шепотіла Арія, захлинаючись морозним повітрям. Легені пекло, серце вистрибувало з грудей, а здерев’янілі ноги крокували все повільніше й повільніше.
Думки, спогади, фрагменти жахливих видінь, — калейдоскопом миготіли у важкій голові, а внутрішній голос ставав дедалі тихішим. Вона от-от знепритомніє. Як довго вона біжить? Куди їй тікати?..
Руїни Чорного міста давно проковтнув реліктовий ліс. Дерева-велетні оточили Арію суцільною стіною. Сухі гілки сплелися високо над головою в щільне чорне мереживо, що не пропускало жодного промінчика до вкритої снігом землі. З останніх сил вона продиралася крізь гущавину, а злісне, голодне виття летіло їй у слід. Підлісок плутався в ногах, корячкувате гілля чіплялося за довгу спідницю, а гачкуваті шипи тернини й гостролисту шматували її шкіру, лишаючи на руках і плечах глибокі криваві борозни. Вона навіть не сумнівалася - мисливці швидко відшукають її за запахом.
— На захід ... на захід, — повторювала Арія запинаючись. Вона не пам'ятала чому саме захід, але знала, що там на неї хтось чекає. Вони змовились втікти разом. Разом назавжди. На заході вони будуть у безпеці. Де ж той захід?
Нічна імла щільнішала. Морозне повітря стало густішим за кисіль. Дихати було все важче. Боляче. Неочікувано реліктовий ліс обірвався. Арія ледь встигла зупиниться на краю урвища. Під її ногами розчахнулася безодня. Очі засліпило червоне сяйво лави. Обличчя обдало їдким жаром. Давній ліс упирався в жерло вулкана!
— О, Небеса, що це таке?..
В урвищі під крутим схилом вирував пекельний бульйон з магми й каміння. Не перейти, не перестрибнути. Арія відсахнулася, не втримала рівновагу і з'їхала по чорному, вогкому краю вниз. Шовкова сукня затріщала, вишита золотою ниткою тканина порвався, оголивши її посічену батогами спину. Перекотившись на живіт, хапаючись за товсте коріння, Арія стала дертися вгору. Та щойно піднялася, як перед нею постала картина куди жахливіша за лавові ріки.
Зграя вовків (кожна потвора величиною з антського ведмедя, ні, напевно, ще більша), очікувала її серед снігів. Створіння із жахіть шкірилися та гарчали, їх червоні, налиті кров'ю очі горіли, як вуглини в печі. У зимовій напівтемряві срібне хутро грало густими, м'якими хвилями. На широких спинах сиділи вершники в срібних масках. У кожного в руках обсидіантовий спис. Вони видавалися дітьми в порівнянні зі своїми страхітливими «кіньми».
— Ні! Я не вбивала його! — прокричала Арія, з очей її полилися сльози. — Це не я. Не я!
Найстарший серед вершників неквапливо наставив чорного списа, цілячись їй у груди.
— Це твої останні слова, заклята донька? — запитався він холодним, глухим з-під маски, проте знайомим голосом. Арія розгублено закліпала. Вона спробувала пригадати звідки знає цей голос. Тим часом вовки посунули вперед, люте ревіння сколихнуло зимову ніч. Їй нічого не залишалося, окрім як спробувати втікти. Та заскочивши за перше дерево, вона затнулася і пластом звалилася у сніг.
Насилу піднявшись на тремтячих руках, глянула праворуч. Коло неї лежав юнак. Вродливий, чорнявий одягнений у дороге шкіряне вбрання. Непритомний. Сніг під ним густо просочився кров’ю і аж почорнів. З грудей юнака стирчало зламане ратище обсидіантового списа. Шкіру на животі прорізали дві глибокі борозни, а під чорною сорочки виступали ребра. Чорне волосся, мокрі від крові, розсипалися по сильних плечах. Бліде, благородне обличчя застигло в масці відчуженого спокою. На губах — приречена усмішка. Юнак не дихав.
Арія нажахано втупилася на мертвого. Найстрашніше, що вона його впізнавала. Прошепотіла ім'я в холодне, просочене запахом смерті, повітря.
— Вбити! Вбити відьму! — лунало зусібіч, аж верхівки реліктових дерев здригалися. — Ти вбила анмованга!
Люте багатоголосся вдарило їй в спину.
— Ні-ні, присягаюся, це не я! Не я!
Арія підняла руки, захищаючи обличчя від чорних списів, та ті виявилися по лікоть чорні від засохлої крові. Поламаний спис, що стирчав з рани юнака тепер лежав у неї на колінах.
— Це була не я… — зашепотіла вона, обхопивши голову руками, поки потвори з вершниками зусібіч повільно насувалися на неї.
Хіба могла вона подумати, коли прийшла в Кришталеве місто, що все так закінчиться. Що її поб'ють, звинуватять у зраді, будуть переслідувати й, врешті, вбють не вислухавши пояснень. Юнак у чорному лежав нерухомий, холодний і не чув, як гірко вона оплакує його смерть. Більше він не захистить її від гніву саі. Вона приречена.
— Це не я! Не я. Не я… — повторювала вона нескінченно й вже не вірила власним словам…
— Що там Арія? Щось з мамою? — крикнула Таня їй прямісінько у вухо.
< *** >
Comments