Норд 3 Сутінки Світів. Розділ 3.1 Драуґр

Сіф прокинулася від першого ж доторку холодних пальців. Нажахано смикнулася на край ліжка, притиснувши ковдру до грудей. У ногах завмерла біла примара в савані. Продерши очі, Сіф полегшено зітхнула. Звісно, ніяка то не примара — біля ліжка стояла тендітна дівчина в білій сорочці. Вона тримала каганець на рівні очей, і масна пляма барвила її обличчя у хворобливий жовтий.

— Не бійся, будь ласка. Я Віна, мене послали за тобою, — дівчина зніяковіло всміхнулася, смикнулася від ліжка. — Лишенько, я не хотіла тебе налякати.

— Послали? Хто і навіщо?

Розгорнувши ковдру, Сіф вскочила з ліжка, вогкий камінь обпік босі стопи. Вона поморщилася і швидко натягла черевики. Жаровня згасла, тож єдиним джерелом світла був каганець у Віненій руці. Вона ж не змерзла, бо поруч звернувшись клубком спав Урур, а його тіло аж пахтіло жаром. Він теж прокинувся, витягнув шию і зацікавлено спостерігав, посмикуючи вушками.

— Ваша тітонька, звісно. Фру Гуннхільд. Ох аси, яка ж вона вродлива! — затарахкотіла дівчина. — Така ошатна та велична. Ой, та не вдягайся! Ми всі у сорочках ходимо. Там тепло. Давай хутенько! А то почнуть без нас і Гейда сваритиме.

Віна не дала їй натягнути штани та верхню сорочку, схопила за руку та потягла з кімнати. Сіф озирнулася, Урур тупотів слідом, смарагдові очі схвильовано блищали.

«Пильнуй, мила. Нічого не їж і не пий, як даватимуть. Особливо якщо це кров!» — попередив подумки.

Із просоння в голові паморочилося, і ноги Сіф запліталися. Вона ледве встигала за бадьорою Віною. А та без угаву цвірінькала про те, як вона хвилюється і яка це велика вдача потрапити на навчання до Гуннхільд, і щораз сильніше смикала за руку. Вони йшли довгим темним коридором у протилежну від сходів сторону, доки не натрапили на високі дубові двері. Стулки були щільно зачинені, але знизу бриніла жовта смуга світла.

— Прийшли, — пошепотіла Віна схвильовано. — Ну як, ти готова?

Не чекаючи на відповідь, дівчина відчинила двері та застрибнула всередину. За ними чекала простора зала, обігріта жаровнями, підлога заслана хутрами, а стіни обвішані гобеленами. З меблів лише велике крісло в кутку, де прилаштувалася сивокоса жінка в довгій чорній сукні. Її зморшкувате обличчя немов скам'яніло, а погляд сірих очей пронизував серце холодом. Посередині зали вишукувалися в ряд десятеро дівчат у білих сорочках. Не зачесані та босі, вони тихенько перемовлялися та гигикали у долоньки. Сіф одразу впізнала «Гелку» — красуню, з якою зіштовхнулася в коридорі. Як і вранці, дівчина змірила її зневажливим поглядом та пхикнула. Що ж, варто готуватися до чергових кпинів та витівок. Ця панянка зробить усе можливе, щоб перетворити її гостювання у тітки на жахіття.

— Нарешті, — пропихтіла сивокоса жінка та поволі виструнчилася у кріслі. На якусь мить залу сповнили хрумтіння суглобів та рипіння старого дерева. — Я вже думала, що вас тролі покрали.

— Пробачте, пані, — пискнула Віна, скочивши до подружок.

— А ти чого чекаєш? — жінка вп'ялася в Сіф гострим поглядом, стисла тонкі губи в лінію. — Ставай з краю. Звірину за дверима лиши.

Сіф не стала сперечатися, підкорившись владному помаху зморшкуватої руки.

— Я не буду повторювати усе, що розповідала, — попередила жінка, схопившись за поруччя крісла. — Якщо захочеш, сама вчитимешся. Мене зви пані Гейда. Розкривай рота лише, коли до тебе звертаюся. Я не дозволяю дурних питань та жартиків на заняттях.

У кімнаті миттю запала мовчанка. Дівчата вже не перешіптувалися, поковтали смішки та зблідли. Сіф кивнула на знак згоди. Ясно, що навчання у Гейди стане досвідом не з приємних. Доведеться перетерпіти. Цікаво, чи тітка дозволяє карати учениць за непослух? Удома батьки ніколи їх не били за бешкет, а якщо й сварили, то не ображали, а пояснювали, чому робити щось небезпечно чи погано. Та Сіф знала, що інших дітей дорослі шмагають. Звісно, якщо простий наганяй не подіяв. У Борре ярл слідкував за тим, щоб батьки дітей не ображали, щоб чоловіки пошанливо ставилися до дружин, а сусіди жили в мирі та не сварилися за межу, про що нагадував щораз на тінгаг і наказував годі у храмі повчати. Та Сіф вже розуміла, що в Тун інакші порядки.

— Ви тут, бо всі здібні, — прокаркала Гейда, обвівши дівчат колючим поглядом. — Принаймні так стверджує княгиня, а я їй вірю. Але самого таланту замало, щоб стати вельвою, треба вчитися! — Гейда поволі обвела дівчат, скривила тонкі вуста у в'їдливій посмішці. — Навчу вас кістки кидати, щоб правду казали, — вона смикнула з пояса чорний мішечок та потрусила. — Чого ґав ловите? Беріть вуголь, що на скрині, та записуйте. Що глипаєте на мене, як степові боввани? На руках пишіть! На долонях, зап'ястках, мені байдуже. "Spávala mín, ég spyr þig að, ég skal þig með gullinu gleðja og silfrinu seðja ef þú segir mér satt. En í eldinum brenna ef þú skrökvar að mér". Спочатку промовляєте це, а тоді вже кидаєте. Як стануть руба — відповідь «ні». Запам’ятали? Добре.

Навіть якщо не запам'ятали, дівчата не наважилися перепитувати.

— Зараз по черзі йдіть до мене, я питатиму, а ви кидатимете кістки. Хутчіше! — рявкнула Гейда. — Мого батька звали Вігрір? Так чи ні?

Першою до вельви потрапила «Гелка». Вона так хвилювалася, що, отримавши мішечок, спочатку кинула кістки, а потім з затинанням пролепетала під носа замовляння.

— Дурепа! Для кого щойно розповідала? — Гейда ляснула руку дівчини, так що та схлипнула від болю. — Кидай знову. Кидай, як кажуть, а то ляща отримаєш!

Отже, за неслух варто очікувати почубеньків. Сіф співчутливо спостерігала за тим, як трясеться «Гелка». Було шкода дівчину, та зблідла так, наче от-от змарніє.

— Ну що, прочитала? Що кістки кажуть?

— Кажуть т-так, пані, — пробурмотіла «Гелка». Гейда рвучко вскочила з крісла й ляснула дівчину з такою люттю, що в тої аж голова крутнулася набік.

— Бовдурка! Коли малюнками падають, це означає так! У тебе що, волосся весь розум висмоктало з голови? Йди до інших!

Схлипуючи від болю та образи, дівчина повернулася на місце. Наступною пішла Віна. Тремтіла вона менш за «Гелку», але свого ляща отримала за неправильно вимовлене слово. Гейда роздавала ляпаси кожній дівчинці, що кидала кістки, та щораз була невдоволена відповіддю. Кілька разів повторила, що завтра з кожної спитає на пам'ять промовляння і не дозволить підглядати. Нарешті прийшла черга Сіф.

— Конунг Геральд наймогутніший чаклун Нордлунда. Це правда? — вельва вп'ялася в Сіф пожадливим та водночас презирливим поглядом. Пильнувала за кожним її рухом, наче беркут жертву.

— Spávala mín, ég spyr þig að, ég skal þig með gullinu gleðja og silfrinu seðja ef þú segir mér satt. En í eldinum brenna ef þú skrökvar að mér, — прошепотіла без затинання, не дивлячись на вимазані сажею долоні, потрясла кістки в кулаці, а тоді кинула на стіл.

— І? Що вони кажуть?

— Кажуть, що це брехня, — кістки стали на ребро тут без жодних вагань. Не почувши обурення, Сіф звела погляд. Вельва дивилася на неї задумливо, стиснувши підлокітники крючкуватими пальцями.

— Кидай ще, — наказала вельва рипучим голосом. — Запитай, чи я маю доньку.

Сіф послухалася, зашепотіла замовляння, кинула кістки.

— Кажуть, що мали, — Сіф не знала, чому саме так прочитала малюнок, та відчувала, що робить все правильно. Гейда гмикнула, вчепилася у підлокітники сильніше.

— Кидай ще! — нетерпляче наказала. — Хай скажуть, чи жива моя донька?

— Її немає серед живих, — промовила співчутливо. Хоча Гейда їй не подобалася, зловтішатися з горя жінки Сіф не могла. Втрата дитини — чи не найбільше горе для матері. Зрозуміло, чому вельва така сувора й така холодна. Смерть доньки озлила її серце.

— Жаліти мене надумала, задрипанко? — Гейда схопила її за руку, примружила срібні очі. Вп'ялася в неї їдким поглядом. — Себе краще пожалій!

Сіф зойкнула. Щось липке та темне потяглося до неї, просочувалося крізь шкіру, потяглося до її думок. У голові запаморочилося, раптова слабкість накотилася в'язкою хвилею. Сіф відчувала, як цей доторк п’є з неї життєві сили, витягує волю. Вельва вдоволено вишкірилася і стисла крижані пальці.

— Будеш слухатися мене, інакше зроблю так, що живіт тобі скрутить, що їсти не хотітимеш і пити, і спати.

Сіф перелякано закліпала, а тоді згадала про бурштиновий амулет, малюнок на зап'ястку, про сопілку в торбинці та Урура за дверима. Зібравшись з усієї сили, вона смикнула на себе руку, вирвавши з крижаних пазурів.

— Нічого ви мені не зробите, — прошепотіла крізь стиснуті зуби. — Я вас не боюся.

Сіф витримала погляд вельви, хоча сама ледь на ногах стояла. Нарешті Гейда опустила зморшкувату руку й відкинулася в кріслі.

— Гонорова яка. Але твоя правда, не зроблю. На тобі благословення духів, — вельва окинула її швидким поглядом, пошкрябала гостре підборіддя пазуристим пальцем. — Ще й не одне і не одного. Не прикраси носиш, а градскіни. Чий це перстень, га? А на шиї, що ховаєш? Не скажеш, авжеш. Гуннхільд мала рацію щодо тебе. З усіх цих шмаркачок ти єдина варта моєї уваги.

Сіф притисла руку до грудей, спантеличено закліпала, тоді стисла губи.

— Доброї ночі, пані Гейдо, — кинула та закрокувала геть під вражене шепотіння решти учениць. Сіф не озираючись вилетіла в коридор. Лише коли важкі стулки хряпнулися за спиною, припала плечем до стіни й дозволила собі видихнути. Тіло били кволі судоми, підлога трохи погойдалася під ногами.

Вона ледь дочовгала до кімнати темним коридором, розкинувши руки, впала на ліжко. Урур наблизився і схилив до неї голову. Його жар миттю огорнув змерзле тіло й Сіф перестала тремтіти, задоволено розтяглася на ковдрі. Насолоджуючись тим, як його мару приємно поколює шкіру, як його сила відганяє хворобливу слабкість, що лишилася після доторку Гейди.

«Як все пройшло? Ти така замурзана».

— Ти кращий вчитель у тисячі разів! — зітхнула та всміхнулася, упіймавши стурбований погляд. Урур дбав про неї, хвилювався — тепло сповнило серце, і вона не втрималася, пірнувши пальцями в чорне хутро. — Вона просто говорила і говорила! А ми маємо запам’ятати все, а завтра повторити. Тоді ще змусила всі ті стави малювати. Вуглинкою на руках. Уявляєш?

«Не надто прогресивний спосіб. Втомилася, люба? — здогадався Урур, нахилив голову вбік, щоб їй зручніше було чухати за вухом. — Вони тебе не ображали?»

— Не знаю, як тітка мене покарає, але вчитися у Гейди я не збираюся, — Сіф всміхнулася, зустрівшись з теплим поглядом смарагдових очей, заціпеніла. Чому це вона вже не відчуває втоми? У голові прояснилося, а в грудях розливалося тепло і вже знайомий лоскіт. Мару Нордана швидко повертало сили, що відібрала в неї Гейда.

«Не хвилюйся, мила. Бери скільки треба, — Урур схилився нижче і лизнув її щоку, тоді підборіддя, ніс, чоло. — Ця жінка тебе спустошила. Наступного разу, уяви довкола себе дзеркальну стіну».

— Лоскотно! — Урур став вмивати її, наче Сколль, а вона хихотіла та вертілася під гарячими липкими цілунками. Нарешті він припинив, ліг поряд, підігнувши коліна і поклав голову їй між грудей, не зводячи смарагдового погляду з зашарілого обличчя.

«Відпочивай, мила. Я не дозволю тітці тебе образити, — пообіцяв лагідно. — Ми завжди можемо поїхати з Тун».

— Але ж тоді не знатимемо, що тут відбувається, — пробурмотіла Сіф, поборовши зніяковіння, огорнула його шию правицею, а ліву руку притисла до спини. Стало так парко, що не треба розпалювати жаровню. Урур випромінював життя та силу, навіть споганений прокляттям, його мару сяяв наче сонце. — І у мене погане передчуття.

«Поділися зі мною?» — Урур смикнув вухами, шию обдало парким, духмяним диханням. Вона досі соромилася запитати, чому він так смачно пахне. Цікаво, чому потаємці пахнуть? І чи всі вони мають різний запах? І чому в Урура він такий сильний?

— Дядько та тітка не здивувалися, коли я розповіла про альвів. Щоб захистити Тун, вони вирішили подвоїти варту, і не відклали візити конунґа. Думаю, навіть його не попередили.

«Гадаєш, вони в змові з Алеванром?»До того як Урур спитав, вона не думала про це, але тепер деякі вузлики почали потроху розплітатися, і малюнок візерунка ставав усе яснішим.

— І хочуть смерті конунґу? — злякалася Сіф, вскочила на ліжку. Урур невдоволено пирхнув, коли вона скинула його голову та розтисла обійми. — І ще ж ті закриті халабуди в порту. Сколль так рвався всередину, цікаво, що там зберігають.

«Маю здогадку, але ще перевірятиму, — Урур повернувся до віконця, за яким ревло море. — Не подобається мені, що ти лишаєшся в Тун. Це небезпечно, тим паче якщо готується змова».

— Як думаєш, що перевозили тролі на кораблях? — натомість запитала Сіф.

«Це можемо перевірити. Корабель з Рондо ще на пристані».

— Йдемо зараз? — Сіф схопилася на ноги, зціпила пальці, мов збиралася молити авроха про прогулянку в порт. Та направду вона була рада забратися з форту якнайдалі. Бути де завгодно аби подалі від тітки та Гейди. Сіф хутко натягнула одежину, перевірила торбинку, кинула на плечі олпо та взулася.

«Перстень Велунда все ще на тобі, — всміхнувся Урур, притиснувся до її боку. — Давай, зосередься, люба. Уяви порт і перемісти нас».

Вона замружилася та зосередилася. Терпке хвилювання пройняло тіло, відчула, як довкола неї повітря стає щільнішим, гусне, перетворюючись на кисіль. Шкіру протикали тисячі крихітних пекучих голок, але це не було боляче, навпаки — захопливо! Чаклувати загалом було приємно, звісно коли надто сильне замовляння не витискало всі життєві сили. Влада і розуміння власної могутності, свободи — окриляли. Перстень став пекти великий палець, та Сіф не зважала, швидко покрутила тричі. Мить невагомості. Почулося близьке гарчання хвиль, тріск мокрої деревини, скрипіння палуб та щогл. Коли Сіф розплющила очі, вони вже стояли на пристані. Задоволено всміхнулася, отримавши від Урура схвальний кивок. Начебто і не потребувала його схвалення, однак щораз раділа. Батько теж хвалив її, коли правильно виконувала вправу чи з першого разу влучала в яблуко на тині.

— Що далі? Вартових немає? — прошепотіла схвильовано. Оксамитові сутінки вкривали море густою ковдрою. На небі блискотів розквіт зірок, хоч загрібай ложкою. Та найбільшим джерелом світла був срібний Місяць. Докові ліхтарі погашені. Великий човен спав, м'яко погойдуючись на чорних хвилях. Вітрила були опущені, трап прибрано, щогли шкрябали чорне небо. Дерев’яний каркас м’яко поскрипував, коли чергова припливна хвиля з хлюпотінням омивала гострий ніс. У скрижанілому повітрі жодних інших звуків. Невже за човнами не наглядали? Чи вартові поснули десь святкуючи за чаркою медухи?

«Ходи за мною», — Урур закрокував крізь ніч так м’яко, що навіть вона зі своїм гострим слухом ледь розбирала стукотіння ратиць по дрібних камінцях. Вони обігнули порожній причал, підійшли до корми. Сіф закинула голову, напружено вслухаючись в гуркотіння хвиль, що розбиваються об корпус. Щоб потрапити на борт, доведеться високо стрибати.

«Сідай на спину», — Урур легенько буцнув її в бік, і щойно вона слухняно вмостилася, напружився й одним плавним стрибком залетів на палубу. Сіф ледь встигла вчепитися в білі роги. Урур не просив злізти, а повіз її далі. Солоний запах морської води змішувався із затхлістю мокрого дерева та стародавнього заліза з надр човна, що кряхтів і стогнав, наче старигань. Дошки рипіли то тут, то там, скрипіли мотузки, гойдаючись на вітрі.

— Цікаво, де всі поділися? — прошепотіла в Урурове вухо, міцніше охопила сильну шию.

«Святкують народження первістка старшого наглядача. А невідомий гість приніс великий казан з міцним медом зі спеціями».

Сіф хихотнула, ховаючи обличчя в чорному хутрі, тоді легенько смикнула оленяче вухо.

— Дуже хитро, — навіть не сумнівалася, що то була його витівка.

«Я знав, що ти захочеш дізнатися, що привезли тролі. Мені теж стало цікаво, поки чекав на тебе з уроку. Ходімо перевіримо трюм», — він швидко знайшов рипкі сходи та спустився. Внизу царювала темрява. Навіть її альвійські очі не бачили далі як на крок уперед. Місячне світло лишилося ззовні, його срібної смуги ледь вистачало, щоб розгледіти обриси порожнечі.

«Сіф, яка руна запалює світло?» — нагадав Урур.

— Ой, зараз, — схаменулася, витягла глончик з рунікою та швидко накреслила, промовляючи: — Дагаз!

Блакитний знак спалахнув лазуровим та завис у повітрі перед носом, а тоді заграв сонячним світлом, осяявши порожній трюм краще за смолоскип та каганець.

«Розумничка», — похвалив Урур, нарешті дозволив зістрибнути зі спини.

— Тут нічого нема, — здивувалася Сіф. Дагаз завис під низькою стелею, розігнавши усі тіні.

Урур закинув рогату голову, засапав солоне повітря чорним носом.

«Пахне персиками, хурмою, яблуками. Тролі привезли ярлу фрукти до Йольського учту».

— І все? Ти певен? — відчула розчарування, та водночас полегшення. Король Небесної гори та більшість його дітей подобалися їй, не хотілося, щоб вони брали участь у змові. Урур нашорошив вуха, смикнув голову до східців: «Хтось іде. Ховайся!»

Він буцнув її в бік, загнав під сходи, затиснув до стіни: «Руна, Сіф!»

— Дагаз, — схлипнула, тицьнувши пальцем у крихітне сонце. Воно спалахнуло яскравіше, а тоді згасло, лишивши бляклий чарівний слід, що швидко розчинявся у пітьмі. Вчасно, з палуби прилетіли голоси. Три гуркітливих баси. Чоловіки важко зійшли в трюм та стали півмісяцем, спинами до сховку Сіф. Світло від смолоскипа в руці найкремезнішого з трійці блискало червоним на рудій чуприні та охайній бороді. Сіф затамувала подих, схвильовано виструнчилася.