Ще до сніданку Гуннхільд покликала її до себе. Учорашня мовчазна служниця повела Сіф сходами та сірими коридорами, крізь простору та порожню залу до тітчиних покоїв.
— Ви хотіли мене бачити?
— Так, серденько. Проходь, не соромся, сідай поруч. От так. Зручно? — Гуннхільд, лагідно усміхаючись, запросила її жестом у широке крісло. Вона виглядала ошатно в дорогій сукні з заморського шовку та сяяла вродою, як Місяцівна з неньчиних казок. Тонку білу шию обвивав важкий золотий ланцюг з великим зеленим каменем, що ховався у ложбинці між високими грудьми.
Простору світлицю обігрівали жаровні, але всередині не було курно, дим сам собою розчинявся у повітрі. На підлозі були розстелені килими та хутра. По всіх стінах висіли гобелени, придбані у вікінгів чи мореплавців з чужих земель. Тун був великим торговим вузлом, таким як Каупанг і Бірка, тут можна було зустріти людей зі сходу та півдня і придбати все на світі, включно з рабами. Тема для найпалкіших суперечок, як казав батько. Він засуджував те, що дядько Ольґерт заохочував работоргівлю.
— Принести вам напої? — пробурмотіла дівчина-служка, схиливши голову і не дивлячись в очі дружини ярла.
— Не треба, залиш нас, — Гуннхільд роздратовано махнула рукою, відіславши служницю геть. Глянувши на небожу, повернула лагідну усмішку на уста. — Пригощайся, люба. Ти певно голодна? Як ти себе почуваєш?
— Дуже добре, дякую, — Сіф відповіла усмішкою, прийняла з рук тітки червоне як кров яблуко, але їсти не стала. Свіже яблуко посеред зими, їй би здивуватися, та нещодавно бачила таке «диво» в Хейтдалір. Цікаво, чи це Небесна гора постачає садовину для Тун?
— Справді? І голова не болить? — Гуннхільд примружилася, очікувально поглядаючи на неї. Сподівалася, що небога забула все на світі після зілля? Коли Сіф заперечно захитала головою, тітка вчепилася в підлокітники крісла гострими нігтями. — Нам треба поговорити, Астфрід. Розумієш, дитино, ще вчора, коли я побачила тебе, уже знала, хто ти. Ти обдарована. Ти — вельва.
Сіф важко ковтнула. Вона спробувала вдати здивування, а насправді в грудях все скрижаніло. Точнісінько як Адіс з Бйорнлунда, тітка Гуннхільд її відчула.
— Але ж я не навчалася на вельву, тітонько, — це була лише частково брехня. Матінка справді заборонила вчитися чарам і все, що Сіф знала і вміла, здобула, підглядаючи за заняттями сестри. Лиш нещодавно Нордан став вчити її гальдрі.
— Ти народилась з цим, дитино. Народилася із силою, із даром, із потенціалом! Зви це як завгодно: тролскап, чаклунство, гальдра, — Гуннхільд гойднулася вперед, стисла руку на серці. Сірі очі сяяли яскравіше за розплавлене срібло. — Чари глибоко в тобі. Це твоя суть, твоє нутро! Ти — вельва, Сіф. Ти трольквіна. Але цей зародок, що зростає в тобі, потребує догляду та навчання. — Гуннхільд тицьнула в неї гострим пальцем. — І я можу навчити тебе. Тут, у Тун, я зібрала найталановитіших дівчат з усього Нордланду, Міклагарду та Генігарду. Я привезла їх від гунів зі Степу та з крижаних пустель. Щоб навчити та підготувати до майбутнього владарювання. О, бачиш, ти здивована? Гадаєш, чоловіки правлять цим світом? — Гуннхільд відкинула голову назад і захихотіла. — Ні, дитино! Звісно, що ні. Чоловіки — безпомічні створіння, придатні лише сокирою махати та бородами мірятися, ну і ще дітей нам робити. Обдарованих дітей, — тітка примружилася, вчепилася в підлокітники. Величезний камінь на важкому ланцюгу залунав. — Ти знала, що ярли та алдермани беруть собі в дружину лише дівчат з даром? Не знала? О так, про це не прийнято теревенити. Ми особливі, Астфрід. Ембла-мати подарувала нам справжню міць, справжню мудрість. Маємо свою владу від духів та давніх. Лишайся в Тун, Астфрід, і я допоможу тобі подолати шлях до влади, віднайти справжню могутність!
— М-мені треба подумати, тітонько, — затинаючись, пробурмотіла Сіф. Гуннхільд вчепилася у її долоню, і вона ледве зуміла вирвати руку, подряпавши шкіру гострими нігтями. — Я не знаю, чи хочу таким займатися.
— Гаразд, серденько. Та поки ти гостюєш у Тун, спробуй як воно вчитися чарам. Я зроблю всі необхідні розпорядження.
Гуннхільд не лишила їй вибору. Кам'яний вираз обличчя та чіпкий погляд були виразнішими за будь-які слова. Нордан мав рацію. Тітка справді хотіла лишити її собі та зробити чаклункою. Сіф вскочила з крісла, сунула яблуко в кишеню та поклонилася.
— Чи можу я трохи прогулятися?
— Звісно, серденько. Попросити Ріґа показати тобі Тун? Ти певно забула, як тут гарно.
— Не треба, зі мною буде Сколль. Дякую вам. — Сіф поквапцем затупотіла до дверей, стримуючись, щоб не побігти. Коли вийшла в коридор, ззовні справді очікував Сколль, радісно заметляв хвостом і заскавучав. Сіф сіла навпочіпки, сколошкала хутро на шиї. — От ти де, красунчику. Куди тікав учора? Щось цікаве бачив?
Сколль дзявкав та ластився, вилизуючи її щоки та руки. Якщо вчора фортеця здалася їй безлюдною, то сьогодні Сіф швидко змінила думку. Варто було завернути за ріг, вони налетіли на шістьох дівчат у новеньких сукнях та білих хутрянках, із чепурними зачісками та помальованими кахлем очима.
— Дивись, куди сунеш, — зашипіла найстарша та найвродливіша, зміривши Сіф презирливим поглядом, гмикнула. Її коси кольору білого золота були складені охайним кошечком на потилиці. — О, ти певно та новенька, про яку всі торохкочуть? Дикунка з лісу?
Дівчата загиготіли та зашепотілися, обговорюючи недолугий «чоловічий» одяг. Ще одна Гелка, зітхнула Сіф. Цікаво, чи в кожному селищі є своя Гелка? Найвродливіша дівчина, що збирає довкола себе гурток задирак. Дівчатам не подобалося і як вона зачесана, і що «тхне хлівом». Їх смішило її золоте ластовиння, хоча те було дрібне та ледь помітно на щоках та носі. Сіф знала з власного досвіду, що не варто перейматися задираками, та все одно засмутилася. Якщо це ті самі обдаровані, про яких говорила тітка, то наступні кілька днів їй доведеться не солодко… Удома із дозволу брала неньчині речі зі скрині, пробувала підмальовувати очі та губи, вдягала прикраси, міряла сукні та фартухи. Просто не полюбляла все те носити, це було незручно. Спідниці чіплялися за гілля, плуталися в ногах, коли Сіф вправлялася з мечем. А зараз, поки вона подорожує, то, звісно, не має часу та можливості вдягатися «як гоже ярлині».
Сіф не стала затримуватися та слухати дівчат, гойднула головою, буркнула вибачення та пішла далі. Сколль затупцяв слідом, а тоді побіг вперед, встигаючи обнюхати кожен куток. Дівчата не єдині, кого вони зустріли. Були ще мовчазні слуги — чоловіки та жінки, кілька поважного вигляду фру в охайних фартухах, воїни чи мисливці, що реготали за довгим столом та пили з рогів. А коли вона вийшла надвір, троє вартових у вовнянках, що чатували на дверях, проводжали її зацікавленими поглядами. Фортеця повнилася життям, як і сам Тун. Вдихнувши на повні груди солонкуватого морського повітря, Сіф розпрямила плечі та побігла за Сколлем.
Вона бувала в Тун лише раз і напевне встигла забути, яке це дивовижне місце. Втричі більше за Борре, не менш гамірне за Каупанг і зовсім чуже. Не хутір і не поселення. Тун був заснований на місці стародавнього, забутого форту. Він одночасно був великим поселенням, портом і треллеборгом — укріпленням з довгих хат. Сіф перетнула обнесений стіною кріпосний двір. Складена з темного, вивітреного каменю, вона аж побуріла від віку. А от дитинець, пофарбований у біле, блищить під зимовим сонцем. Фортеця погрозливо та самотньо височить над скелястим виступом. Хоча зовні невеличке селище тулилося до кріпосних стін, наче прагне зігрітися. Та чи міг зігріти давній камінь, що століттями витримував вітри та хвилі?
Сіф відчула полегшення, лишивши сірі стіни позаду. Ставши на стежку, що вела геть від форту, на мить завагалася, чи варто дмухнути в сопілку та покликати Урура? Куди він зник цього разу та чи надовго? Чи знову перекинувся на Хресліра та пішов, щоб її не лякати? Чи завжди він отак зникатиме без пояснення та чи хвилюватиметься, не знайшовши її в кімнаті? Поглянула на зап'ясток, де була чаклунська відмітина, видима лише для іншого зору. Нордан казав, що це не тавро, і що з його допомогою може знайти її за потреби. Тоді їй нема чого хвилюватися. Якщо втрапить у халепу, він це відчує, мабуть. Досі не розуміла, як і коли спрацьовує оте все «поклич і прийду на допомогу».
Сколль помчав далі, не чекаючи на неї. Незабаром заблукав серед гамірного люду, то ховався за деревами, то випірнав позаду чужих хат і дворів. Майже ніхто не звертав на них уваги, лише двічі ловила зацікавлені погляди молодиків, що байдикували під похилим тином. Про всяк випадок перевірила сакс та торбинку на поясі, упевнившись, що все на місці, рішуче закрокувала далі. Ранок видався похмурий, і Тун здавався журнішим, ніж Сіф його пам'ятала. Ще здалеку почула гамірні крики юрми. Крижані хвилі моря з глухим гуркотом розбивалися об пристань. Повітря просякнуте запахом солоної води, риби та їдким ароматом смоли. Здалеку долинав ритмічний звук барабанів, що попереджав про прибуття чергового корабля.
Сіф зупинилася перед найбільшим з човнів. Вищий за дракар та довший за кнор, він важко гойдався на сірих хвилях, час від часу на палубі миготіли люди. На тюках сидів чоловік, підігнувши ноги, він палив самокрутку. Обличчя моряка здалося знайомим, тож Сіф наблизилася на кілька кроків.
— Гарна погодка, еге ж, панянко? — він глипнув на неї гострим поглядом, тоді вишкірив жовті заточені зуби. То був торговець з Хейтрдаліра, що продав їм хурму. Звісно, вікінг її не впізнав, мирно байдикуючи на пірсі. Сіф натомість пригляділася до човна. На борту проглядався ледь помітний знак, могло здатися, що деревина тріснула, та насправді це був…
— Трольський хрест, — зітхнула вражено, уважніше глипнула на човен. Невже він приплив з Хейтрдаліру? Дядечко Ольґерт торгує з тролями? Цілком можливо. Але навіщо тролям човни, якщо вони пересуваються підземними тунелями? — «Що тут відбувається?»
— Стри́йна ж тобі в печінку! Ми не завантажимося так швидко! — гукнули вгорі. На палубі сперечалися двоє: бородань з малюнками на обвітреному обличчі та висока постать у чорному плащі. Лице ховала тінь від глибокого каптура, а от голос видався Сіф знайомим. Вона пригляділася і вловила мерехтіння потаємського мару. Невже альв? Чи може троль?
— До заходу сонця, капітане. Я не попереджатиму вдруге.
— Гаразд, пане, — безрадісно погодився бородань. Шаркаючи, посунув геть, бурмочучи під носа прокльони. — Троля ж тобі в печінку, бусурманине клятий…
Тим часом його співрозмовник зійшов хитким трапом. Не озираючись, ковзнув крізь галасливу юрму, і Сіф пішла слідом, не зводячи з чорного плаща погляду. Коли дорогу їй перерізав возик на скрипучих колесах, вона схлипнула від несподіванки.
— Дивись, куди прешся, мала! — загорланив чоловік, зміривши її гострим поглядом, вишкірив жовті заточені зуби. — Дівчаткам тут не місце, ще й таким миленьким. Йди додому, мамці по хаті допомагай. Йди подалі від гріха…
— Пробачте, — кинула Сіф, поквапцем обігнула возика, не слухаючи застереження, та побігла до перехрестя. Куди потаємець пішов — направо чи наліво? Вона кілька разів звернула, поки не опинилася у вузькому провулку між кам'яними стінами. Залишки давнішнього поселення від тієї загадкової імперії.
— А що це така краля швендяється сама? — гукнули за спиною. Сіф озирнулася. Позаду хитався кремезний чоловік, лиса голова та обличчя вкриті блакитними малюнками, аж вільного клаптика не лишалося. Імлисті очі ковзнули по ній, потріскані губи розляглися у вдоволеній посмішці. Гикнувши, вікінг відліпився від стіни та зробив хиткий крок.
— Язика проковтнула, ряба? — пролунало праворуч, з-за рогу виник високий та худий молодик, не менш п'яний за першого, але на ногах він тримався краще. — Що ти тут винюхуєш? Га?
— Ти що, заблукала? Чи від мужа втекла? — запитав третій голос. Цей належав вікінгу з возиком, що щойно перед нею пройшов. Зустрівшись з її розгубленим поглядом, він вдоволено вишкірився. Всі троє поволі насувалися, затискаючи її в куток. Сіф вихопила сакс із-за пояса, виставила перед собою. Чоловіки, побачивши зброю, лише зареготали, і стали кидатися грубими та незрозумілими жартами щодо його довжини. Але Сіф не зважала на це, поквапцем окинула кожного поглядом. Потрібно обрати найслабкішу мішень, кого встигне порізати та вирватися з провулку. А як повернеться в Тун, найперша річ, яку зробить, — сяде й наробить собі рунік! Яка ж з неї вельва, якщо не владна чарами захиститися.
Сіф стрибнула ліворуч, обравши жертву. Одним ковзким рухом підтяла вікінгу ноги. Він здушено завищав та гепнувся на камінь. Для певності Сіф довбанула його між брів і стрибнула в провулок. Понеслася з усіх ніг навмання. Та як навмисно, жодної живої душі не зустрічала, хоча чула голоси мандрівників та торговців десь за стінами будинків. Солоне повітря обпікало горло, легені палали від частих вдихів.
— Хапай хвойду! — ревіли позаду. Чоловіки наздоганяли. Сіф зупинилася, заозиралася. Куди далі? Із одного безлюдного провулку вона потрапила в інший. Її схопила за плече й смикнула в тінь. Широка долоня затисла рота, а інша рука стисла зап'ясток, зупинивши удар.
— Тихіше, я тебе не скривджу, — прошепотіли їй на вухо. — Незабаром пробіжуть, і я відпущу тебе. Домовилися?
Сіф важко відсапувалася в долоню, що пахла річковою водою та мохом. Знову цей голос видався їй знайомим.
— Куди вона поділася? — вікінг зупинився за кілька кроків від їхнього сховку, став кружляти провулком.
— Бурса з нею! Ходімо, треба Тйорві зашити, поки не стік кров'ю, — гукнув його приятель.
Щойно кроки стихли, чоловік розтис долоню та відпустив її зап'ястки. Сіф рвучко озирнулася. Це був той самий потаємець у каптурі, за яким вона стежила.
— Я знаю вас, дівчино? Здається, ми бачилися на братових заручинах, — промовив він і нарешті відкрив обличчя. Темно-сіре волосся розсипалося по плечах, очі-самоцвіти зміряли Сіф зацікавленим поглядом. — Так, тепер згадав. Ти прийшла разом з Таром. Ти ж Сіф, правильно? Ти так змінилась, не знав, що люди так швидко ростуть.
Сіф кивнула, важко хапаючи повітря ротом.
— О, друзі Тара — мої друзі, — зрадів троль, притис руку до грудей. — Чимось можу допомогти? Провести тебе в безпечне місце?
— Ідрисе, що ти тут робиш? — нарешті видавила з себе, затинаючись.
— Слідкую за вивантаженням товарів, — він усміхнувся, навіть не спробувавши ухилитися від відповіді.
— То це кораблі тролів?
— Так. У Тун угода з Рондо. Поки Кетіль готується до весілля, а Берктроль знову покараний, обов’язки братів виконую я.
— Зрозуміло, — Сіф вагалася: чи питати в нього, що саме вигружають з тролячих кораблів? Ідрис був дуже привітним, але вона пам'ятала його попередження. За свої таємниці тролі можуть і вбити.
— Чи все гаразд з Таром? Він теж у Тун? — Ідрис поглянув над її плечем, мов сподівався побачити півтроля в провулку.
— Тар пішов з Калою у Нідавеллір, щоб врятувати викрадених дітей.
— Як схоже на братика, — Ідрис кивнув і натягнув каптур, ховаючи сірі роги. — Ніколи не попросить про допомогу, а за інших з прірви кинеться. Вибач, Сіф, маю ще зустрітися з наглядачем. Тебе провести до фортеці? Ті чоловіки пішли, та самій гуляти небезпечно. Багато чужинців припливло в Тун на святкування.
Завагалася, тоді повільно похитала головою. Якщо вже розпитати не наважилась, то може спробує щось вивідати самотужки.
— Нехай води Праматері будуть до тебе милостиві, — Ідрис торкнувся чола у невідомому жесті та пішов. За кілька кроків пошкодувала, що відмовила тролю. Варто було сунутися в провулок, як перед нею вигулькнув вікінг і перерізав дорогу.
— От де ти, стерво! — тицьнув в неї гачкуватим пальцем. — Ану стій, де стоїш!
Сіф схопилася за сакс, та цього разу зброя не знадобилася. Щойно вікінг смикнувся до неї, з-за рогу вистрибнув Урур і став перед Сіф. Зараз він був заввишки з однорічне теля. Аврох вишкірився та загарчав так люто, що навіть у неї сирітки пішли поза спиною.
— Утямив, — вікінг скинув руки та поволі позадкував, не зводячи очей з авроха. Тоді не витримав, розвернувся та дав дьору з усіх ніг.
«Усе гаразд, мила?» — Урур озирнувся, миттю заховав гострющі ікла.
— Ти дуже вчасно, я думала знову доведеться битися, — усміхнулася, сунувши сакс за пояс.
«Знову? Отже, першу бійку я проґавив, — зітхнув аврох, оглянув її схвильованим поглядом. — Ти не поранена? Вибач, що так затримався. Мав дещо перевірити. Але, Сіф, благаю, не ходи гуляти сама. Гаразд? Наступного разу зачекай на мене».
— Усе гаразд, чесно. Мені не вперше давати раду п'яним гульдисвітам, — нервово захіхікала. — Якось після весілля довелося заспокоїти брата нареченого.
Урур наблизився і тицьнувся носом у її руку.
«Ти знову десь подряпалася, поки мене не було?»
— Це дрібничка. Просто у тітоньки Гуннхільд дуже запальний характер.
Аврох невдоволено шмигнув, висунув язик і неквапно зализав пошкрябану долоню. Сіф здригнулася, глянула вниз. Під теплим смарагдовим поглядом вона вся скрижаніла. Серце зацокотіло під горлом, а в грудях знову лоскотало з кожним подихом усе сильніше. Після того як вона стрімко «підросла», з тілом стали відбуватися дивні речі. Зміни настрою, раптові бажання збивали її з пантелику. Поки що не розуміла, як тому давати раду, а поговорити не мала з ким. Ненька та старші подружки так далеко. Розкидало їх по Дев'яти світах… Доводилося самій здогадуватися, що означає цей лоскіт у грудях.
— Вона пригостила мене, — згадала Сіф, сунула руку в кишеню та дістала червоний плід.
«Сподіваюсь, ти його не куштувала? — Урур обнюхав яблуко та гучно чхнув. — Тхне прокляттям. Твоя тітка очевидно віддає перевагу темному мистецтву».
— То вона хелюроне? Чи сейдкона?
«Важко сказати, мила. Маю спершу побачити, як Гуннхільд чаклує, щоб визначити».
Comments