Вона схопилася на ліжку. Розплющила очі й скрикнула від несподіванки. Над нею низько схилилася чорна постать. Смарагдові очі яскраво світилися в сутінках. Очі Нордана сяяли над нею смарагдовими вогниками.
— Тихіше, люба. Це лише я, — прошепотів знайомий баритон, лагідно торкаючись її плеча.
— Нордан, — видихнула Сіф, завовтузилася в ковдрах. — Що відбувається? Ох, як болить голова…
Вона схлипнула, схопилася за чоло. Нордан підтримав її під спину, не дав впасти на подушки, підтягнув до себе вгору.
— Тебе отруїли, — попередив надто вже спокійним голосом, упіймавши її нажаханий погляд, швидко додав. — Чарівне зілля, не трунок.
Він допоміг їй всістися на ліжку, сам примостився на краєчку рундука.
— Зілля? — пролепетала Сіф, в голові страшенно гупало, наче її гамселили молотом. — Але навіщо? Що за зілля?
— Думаю, зілля забуття.
— Це тому мені так погано? Очі злипаються. Нордане, я так хочу спати.
— Не спи, мила. Якщо заснеш, то забудеш мене. І дім свій, і батьків, і друзів, — він струснув її за плече і сунув до рук бурдюк. — От, спочатку випий це. Протизілля подіє не одразу, маємо зачекати. Не спи, Сіф!
Він ще раз штовхнув її в плече, трохи сильніше.
— Нумо. Пий, мила. Отак. Молодчина, — він забрав з її рук бурдюк, заховав під чорне хутро. — А тепер говори зі мною. Розповідай щось.
— Що тобі розповісти? — Сіф солодко позіхнула, біль поступово минав, і важка хвиля сну накочувала, билася об кручі свідомості. Варто було неймовірних зусиль сидіти і просто дивитися на нього. — Я так втомилася…
— Що завгодно, мила, лише не засинай, — Нордан торкнувся її голови, став пестити розкуйовджене волосся. — Дарма я відпустив тебе у Тун. Відчував, що це небезпечно. Знав, чим все завершиться. Але ти так хотіла попередити дядька.
— Не розумію, Нордане, чому тітка хоче, щоб я все забула?
— Ти талановита чаклунка, Асто, — промовив задумливо, не випускаючи її плеча зі шкіряної рукавички. — Справжній скарб. Якщо вивчити тебе як слід — тобі не буде рівних поміж вельв Мідгарда. А можливо і всіх Дев'яти світів. Думаю, твоя тітка це збагнула і тепер хоче отримати цю силу. Ну або мати тебе за невістку.
— Але ж, ти мій вчитель, — промурмотіла Сіф, затинаючись, думки в неї плуталися із снами, кімната фортеці, чорна постать Нордана все поступово сковзало у солодку дрімоту. — До того ж… я вже маю нареченого. Він — золотий олень… і дерево життя… в його рогах сяє сонце… могутній дух.
— Не спи, люба, — нагадав Нордан, смикнувши її за плече. — Я не хочу робити тобі боляче. Потерпи ще трохи, зілля майже подіяло. Розкажи мені про цього оленя.
— М-м-м? Я у снах його бачу. Він багато чого розповідає про світ. Вчить як ти. Показує дерево. Дуже-дуже велике дерево. Воно росте від землі до небес. Таке велетенське, що навіть хрімтурс[1] не зміг би його охопити. Він проклятий… чудовисько, — голова хитнулася на подушки, і миттю Нордан смикнув її вгору, на себе, міцніше схопив за підборіддя.
— Сіф, не спи! Чому ти завжди така неслухняна? — він усміхнувся, схилився нижче, гарячий солодкий подих обпік її щоку. — Що мені зробити, щоб ти не спала?
Крізь солодке марення Сіф відчула обережний, м’який доторк на губах. Та прокинувшись зранку, не була впевнена, що те їй не наснилося. У спогадах лишився лише приємний післясмак терпких прянощів, відчуття тепла й щемкого тріпотіння, що вирувало в серці. Нордана в світлиці вже не було, але рундук біля ліжка відсунули так, щоб зручно сидіти. Великий комин мляво палахкотів жаровнею на протилежній стіні. Потріскування вогню, гарчання хвиль і крики чайок, що пурхали надворі, сповнили спальню.
— Нордане? — покликала без надії. Ні авроха, ні Сколля, ні ніссе — друзі знову кудись поділися, лишивши її саму. Розгорнула важку вовняну ковдру, скинула на підлогу пір’яні подушки. Сіф сплигнула з ліжка і зацяпотіла до вікна — вузької бійниці, видовбаної в масивній стіні.
Унизу плескалися сірі хвилі неспокійного північного моря, з гуркотом розбивалися о кручі, лизали чорні кам'яні стіни, порослі мушляком. Варто було сунутися трохи далі, крижані пазури подряпали щоки, засмикали руді пасма. У спальні було морозно, від вогких стін тягло сирістю, не рятували ні ватра, ні важкі ковдри. Тун обвівали всі вітри Нордланду. Удруге в житті вона гостювала тут, і тепер зі знаннями Елена розуміла звичайну природу речей, що в дитинстві здавалися їй чарівними.
Ці рештки забутої та величної імперії аж ніяк не були дивом, зараз вони — її темниця. Не краща за Льюсальвгейм, адже рідна тітка спробувала її отруїти, точнісінько як королева фейрі. Дорослим немає віри. Узагалі нікому не можна вірити... У всіх є страшні тамниці, приховані наміри. Ледь не кожен, кого вона зустріла, брехав їй, влаштовував пастки чи намагався нею маніпулювати. Усім було щось конче потрібно. Сила, кров, спадок. Елен брехав їй про Бо. Моґр намагався її викрасти. Матінка утаїла, що досі одружена та має сина! Нордан віз на Північ нічого не пояснивши.
Сіф глипнула на руку з ледь помітним малюнком, що лишився після їхньої угоди. Він казав, що це захисний знак і що з його допомогою може за нею наглядати. Напевно, вона ще не подорослішала достатньо, досі наївна та довірлива, але вона хотіла вірити Нордану. Вірити, що він її друг, як і Елен, і що вони не скривдять її, і що врешті не пошкодує про цю свою довіру. Принаймні це було її власне рішення — вірити їм. Можливо дурне та передчасне, проте ніким не нав'язане. Не можна жити, нікому не вірячи.
Інша справа дядько Ольґерт та тітка Гуннхільд — їм Сіф не довіряла і не збиралася. Важко зітхнула. Замружилася, пригадуючи розмову з родичами. Щойно опритомніла після переміщення з Альвгейму, побігла в Тун і до сутінок застрягла в комірчині*. Звісно, вартові Тун її не впізнали, не повірили на слово, що вона донька Сіґурда ярла Борре. Вартові не погодилися відвести її до дядька, а натомість зачинили саму в крихітній кімнатці та наказали чекати на ярлове рішення. Урура та Сколля вони взяли на ціпок та витягли геть. Ллеу встигла зпурхнути з плеча та, покружлявши над вартовими, незабаром зникла за сірими стінами. Скільки б Сіф не благала відпустити друзів, її ніхто не слухав. Лише ніссе лишився поруч, невидимий для звичайних очей, він склав їй компанію та розважав весь час, що вона чекала на ярлове рішення.
Нарешті, як звечоріло, важкі двері заскреготіли, й до кімнатки зайшли кузен Ріґ та тітка Гуннхільд. Каганець, що вартові лишили Сіф, давно прегорів, і якби не став і не ніссові чари, сидіти їй в цілковитій темряві та мерзнути до отупіння.
— Це та знайда, про яку всі говорять, — оголосив набурмосений молодик, схрестив руки на широких грудях і вп’явся у Сіф лютим поглядом. — Верзе нісенітниці, начебто вона Астфрід Сіґурддоттір.
Гуннхільд ступала неквапно, м’яко, майже по котячому, тягнучи за собою довгий шлейф важкої сукні. На шкіряному поясі дзеленькотіла зв’язка ключів, не менша за ту, що мала Адіс. Тітка наблизилась та змірила її довгим поглядом. Її великі карі очі хижо блищали, вуста зійшлися у тонку строгу лінію.
— У мене справді є небога на ім’я Астфрід Скільфінґар, — нарешті промовила своїм тягучим і липким, як мед, голосом. — Проте їй немає тринадцяти зим, а ти виглядаєш не менш як на шістнадцять.
— Отож! Ану, ряба, кажи правду, хто така?! Що тут винюхуєш? — гримнув Ріґ, аж Сіф здригнулася й міцніше стисла підлокітники потертого крісла.
— Сину, поводься шанобливо з гостями, — заціпила його Гуннхільд, знову глянула на Сіф. — Якщо ти справді Астфрід, то розкажи за яких обставин ми бачилися востаннє?
Гуннхільд примружилась, на тонкому переніссі з’явилася ледь помітна зморшка. Тітка виглядала точнісінько так, як Сіф її запам’ятала: струнка, велична, сліпуча та трохи млява, але не вайлувата, ні, це була повільність дикої кішки за мить до того, як стрибне на здобич. Здається, течія часу оминала її береги, лишаючи ярлову дружину вічно молодою та привабливою.
— Я розбила глечик з медом, який призначався конунґові Геральду. Ви посварили мене, а матінка так розлютилась, що забрала нас у Борре. Більше ми з вами та дядьком Ольґертом ніколи не стрічалися.
Гуннхільд змірила її уважним поглядом і неквапно кивнула.
— Це правда. Невже це ти, Астфрід? Що з тобою сталося, дитино? Ти виглядаєш… інакше. Така доросла. На тобі коштовний одяг і дивні прикраси.
Кузен запитально глипнув на матір, дочекався її кивка і нарешті перестав супитися. Натомість вп’явся у Сіф вражено, аж рота розтулив. Його вродливе бородате обличчя витяглось від здивування.
— Тітонько, це дуже довго розповідати. Я прийшла, щоб попередити вас з дядьком про страшну небезпеку, що чекає на Тун!
— Небезпеку, кажеш? То й не будемо зволікати. Ліпше, щоб мій чоловік це також почув.
Тітка та двоюрідний брат повели її довгими коридорами до медової зали у самісінькому серці цитаделі. Не запропонували відпочити чи повечеряти, не питали, як вона себе почуває, просидівши цілісінький день у погребі. Сіф потилицею відчувала пильний погляд Ріґа і щоразу смикалася, варто було двоюрідному брату торкнутися її руки чи плеча.
Ольґерт чекав на них, сидячи у великому кріслі, обтягнутому ведмежим хутром, а під його ногами спочивав справжній клишоногий велет на великому залізному ланцюгу. Від одного погляду на ведмедя у Сіф замлосило під грудьми́ від страху. Та, втягнувши курне повітря крізь стиснуті зуби, змусила себе підійти до дядька.
— Кого привела до мене, Гуннхільд? — дядько насупив косматі чорні брови, як щойно робив його син. Виглядав він грізно, наче буревісна хмара. — Що це за дівка плентається за тобою?
— Мій любий, це твоя синовиця — Астфрід Скільфінґар, — усміхнулася тітка, без остраху підійшла до чоловіка та зайняла порожнє крісло. — І в неї є для нас важлива звістка.
— Невже це Сіф? — Ольґерт зціпив пальці та хитнувся вперед, окинувши Сіф приголомшеним поглядом. — Ти вже така доросла! То це ми не бачилися стільки зим? Востаннє, коли ти гостювала в мене, ви з Бо під столом лазили. Скільки ж я з братом не бачився… Мав цьогоріч на Йольський учт до вас їхати, та моровиця завадила.
— Не так багато зим минуло, коханий. Сіф просто швидко подорослішала, — усміхнулася Гуннхільд, мляво потягнулася і погладила спину ведмедя.
— Чужі діти швидко ростуть, це правду кажуть, — гмикнув Ольґерт, смикнувши чорну бороду. — То кажи, Сіф, чим завдячуємо гостинам? Чому не попередила про приїзд? Я б влаштував свято.
Ріґ прошаркав у дальній куток зали, гепнувся на лаву та, схопивши з-за пояса ріг, став хлебтати з нього, час від часу позираючи на Сіф.
— Дядечку, мені стало відомо, що альви найближчим часом нападуть на Тун. Їхні кораблі прийдуть з моря, і вони збираються випробувати на вас нову зброю! Конунґа теж треба попередити. Вони вже напали на Борре, спалили багато хат та покрали дітей… — Сіф затнулася, як завжди, гірка грудка застрягла в горлі при згадці про ту ніч.
Почувши про альвів, Ольґерт та Гуннхільд переглянулися, на лаві гикнув Ріґ, а коли заговорили, в їхніх голосах не було ані здивування, ані страху. Невже знали про напад? Дядько згадав за моровицю. Конунґ також занедужав від альфшотів, так казав батечко ще до нападу на Борре.
— Дякую, що попередила, Астфрід, ми подвоїмо варту, — Гуннхільд всміхнулася, пестячи ведмежу спину. Лише варту подвоять — і все? — До нас на днях припливе конунґ разом із сином. Найкраще, щоб ти сама переказала йому все, що дізналася.
— Але я не можу лишитися, — Сіф злякалася. Якщо тітка та дядько вимагатимуть пояснень, чи безпечно розповідати про Нордана? Під серцем стиснуло. — Я маю їхати.
— Лише на кілька днів, — вмовляла Гуннхільд. — Це найкраще, мила.
Ведмідь коло дядькового крісла загарчав, смикнув вухом та підвів голову, вп’явся на Сіф байдужим поглядом. Та в неї все одно позашкірою пішли сироти. Страх перед ведмедями нікуди не подівся, а згадка про Моґра та його сповідь лише його посилювали. Ольґерт та Гуннхільд очікували її відповіді, поки Ріґ сварився зі служницею, що подала йому не той мед.
— Гаразд, я лишуся, — Сіф важко зітхнула. — Але прошу, відпустіть Урура та Сколля. Ми були разом, коли варта нас затримала.
— Урур, Сколль?.. Це отой дивацький цап та собацюра? Вони десятьох вартових покусали. Виходить, то твої тваринки? — усміхнувся дядько кутиком вуст. — Вони в безпеці, не бійся, дитино. За ними наглянуть слуги. Нагодують, помиють.
— Я їх приведу, — зголосився Ріґ, зі скрипом відсунув лаву та загупав із зали.
— А поки ми чекаємо, Астфрід, благаю, поясни нам з чоловіком, що милістю давніх з тобою трапилося?
Довелося розповідати. Про Йоль, Борре та Дикі Лови. Як поїхала неньку, брата та друзів шукати, як опинилася в світі альвів. Оминаючи подробиці про Нордана, тролів, короля гори та ключі від Світів. Не хотілося наражати друзів на небезпеку. Дядько Ольґерт та тітка Гуннхільд звісно її родичі, та Сіф відчувала, що краще тримати язика за зубами.
— Оце так пригоди, — Ольґерт задумливо почесав бороду. — Скільки усяких мали з братами замолоду, проте твоя найдивовижніша!
— Чи можемо чимось допомогти? — запитала Гуннхільд, мляво усміхаючись, стежачи за Сіф з напів примружених повік. Вона все ще стояла перед їхніми "тронами" та ведмедем, бо ніхто не запропонував їй лаву, не приніс поїсти чи попити.
Важкі стулки хрякнули за спиною, і в залу увірвався Ріґ, ведучи Урура на ретязі. Поглянувши на авроха, Сіф зойкнула. Важкий залізний ошийник стискав довгу шию, і це виглядало настільки жахливо, що серце стислося в грудях. Висолопивши язика, Сколль безтурботно вистрибнув вперед, дзявкнувши, помчав до Сіф та став ластитися.
— От, тримай, мала, — Ріґ пожбурив їй залізний ланцюг, сам затупотів до лави, бурмочучи в бороду. — Не цап, а звірюга якась… ледь не задер мене.
Сіф потягла повітря крізь стиснуті зуби, впала перед Уруром на коліно та хутко розстібнула ошийник. Коли залізо впало під ратиці авроха, Сіф схлипнула й обхопила його шию, зарилась обличчям в чорне хутро, одразу відчувши себе значно впевненіше.
— Уруре, тебе не ображали? — прошепотіла на вухо. — Пробач їх, дядько й тітка тварин не дуже люблять.
Аврох схилив голову та лизнув її щоку.
«Подивився я б на того, хто наважився мене образити, — гмикнув подумки. — Як ти, люба? Ти змарніла».
— У голові трохи паморочиться, — зізналася пошепки. Глипнувши на тітку й дядька — вони шепотілися між собою і не звертали на них з Уруром уваги. — Все минулося краще, ніж я думала.
«Пильнуй тітку, мила. Вона вельва і не проста», — попередив Урур, дивлячись на ярла Тун та його дружину. Сіф стиснула обійми та прошепотіла в хутро:
— Сейдр?
Ведмідь тим часом остаточно прокинувся і, побачивши Сколля, невдоволено вишкірився, звівся на лапи, загарчав.
— Ну-ну, Бйорне! — Ольґерт невдоволено смикнув ланцюг. — Краще ходи із звірятами деінде. Бйорн може подерти сильно.
Сколль стрибнув перед Сіф і теж загарчав, кудлате хутро настовбурчилося на загривку. Цікаво, де подівся ніссе? Певно, заховався десь.
Бйорн смикнувся на ланцюгу, і Сіф сильніше вчепилася в хутро Урура. Одного погляду смарагдових очей вистачило, щоб ведмідь завмер, закрив пащеку та гепнувся під ноги дядька, заховавши морду під лапою.
— Що це з тобою, Бйорне? Ти що, злякався? — здивувався Ольґерт, почав колошкати буре хутро.
— Який дивовижний у тебе улюбленець, — усміхнулася Гуннхільд самим кутиком рота. Карі очі тітки заблищали. Тепер вона не зводила погляду з Урура. — Ніколи таких тварин не бачила. Ти його в лісі знайшла?
— Так, — Сіф підвелася з колін. — Я дуже втомилася, чи можемо ми піти спати?
— О, звісно, серденько! Пробач мені за негостинність. От, мила, випий меду. Збадьорися трохи. Ти так здивувала нас своєю появою, що зовсім забули, що ти не їла, — Гуннхільд поплескала в долоні, й з затінку медової зали вискочили дівчата-служниці. — Відведіть мою небогу нагору та поселіть у найкращій палаті. Подбайте про неї як належить. Зрозуміли? — вона схопила молодшу служницю трохи нижче ліктя, стисла пальці. — Їй має бути затишно. — Гуннхільд промовляла слова чітко, холодно, мов дробила лід. Дівчина здригнулася та поквапцем закивала, нарешті тітка її відпустила. — Я накажу кухарям приготувати тобі вечерю. Чого б тобі хотілося, мила?
— Дякую, тітонько, та звичайної вівсянки мені вистачить, — Сіф вимучила з себе усмішку. Вона не хотіла пити з тітчиного рогу, хоча кілька годин відчувала спрагу. Надто свіжі спогади були про отруєння. Але точнісінько як з королевою фейрі, не могла відмовитися. Відмова рівнозначна образі господарів, а починати нову сварку з першого дня гостин дуже нерозважливо. — Уруре, Сколлю, ходімо!
Служниці повели її холодними темними коридорами, тоді сірими сходами до найвищої вежі. Не зупинялися і не розмовляли, навіть не дивилися зайвий раз на Сіф. Вони були наче ляльки, наче тіні від живих людей. Ніколи неньчині помічники — Ріг та Уга — не поводилися як тіні. Невже Гуннхільд так залякала сердешних, що тепер бояться зайвий раз пискнути? Так, тітка вміла бути жахливою, і Сіф це чудово пам’ятала. Пам’ятала, як плакала над розбитим глечиком та калюжкою меду. Тоді ще порізалася уламком, і до золота під ногами додалися червоні плямки. Як ті кольори мішалися разом, утворюючи химерний візерунок. Тепер, трохи краще розуміючи гальдру, вона збагнула, що той візерунок був схожий на чаклунський став…
До них долинали голоси, регіт, гупотіння кроків з коридорів, але інших мешканців фортеці Сіф не бачила.
— Ми прийшли, пані, — нарешті озвалася наймолодша служниця, штовхнула важкі, обиті залізом двері та пропустила Сіф уперед. — Ваші палати.
Сколль, звісно, застрибнув перед нею і одразу пішов нюхати кожен куток і кожну незнайому річ.
Старша служниця вже завозилася над ватрою, поки молодша пішла до ліжка, струсити ковдри.
— Дякую, я сама впораюсь, — усміхнулася Сіф. Вона була надто втомлена згаєним днем, хотілося якнайшвидше лишитися з друзями, закутатися в ковдри та заснути. Дівчата не сперечалися, покірно схилили голови та вийшли за двері.
Сіф обвела кімнату швидким поглядом: сірі стіни, кам’яна підлога, дерев’яна стеля, ліжко на маленьких ніжках, велика скриня з різьбленою лядою та ватра у великому плоскому казанку на гнутих ніжках, такі ж обігрівали медову залу. Назва сама з’явилася в голові — жаровня. Спадок давньої імперії, до якої належав і форт. Бійниці завішені запилюженими гобеленами, та це не рятувало від протягів. Вона чула невдоволене сичання вітру, гуркотіння хвиль, що розбивалися об стіни Тун.
— Я так втомилася… — пробурмотіла Сіф, тупаючи до ліжка. Упала на вовняні ковдри. Промурмотіла в напівсні. — Наглянь за Сколлем, випусти його, як проситиметься на вулицю.
Урур неквапно обійшов кімнату, а тоді наблизився до ліжка й став над нею, обвівши задумливим поглядом.
«Щось не так, Сіф. Ти не маєш спати, — схилився торкнув її вогким носом у щоку. — Ти пахнеш чарами. Що тітка дала тобі напитися?»
— Мед. Лише мед, — пролепетала, перевернувшись від нього на інший бік. — Благаю, Нордане, дай мені годинку… лише годинку. Я так хочу спати…
Comments