Ноа розтинав коридори так швидко, як це дозволялося розпорядником. Вже кілька тижнів після занять він тікає занехаяною. стежкою до забороненого храму на пустирі та проводить там весь свій вільний час, повертаючись у палац* лише щоб поспати та піти на заняття. А ще він призвичаївся нишком забігати до кухні* та набирати різи та амрута для Еліші. Їла вона врази менше за нього, менше за шамеху її віку. І це його трохи турбувало. А ще те, що хтось з родичів чи вартових може простежити за ним і дізнатися про Елішу. От це був його найбільший щоденний страх. Від самої думки, що батько може дізнатися і її знову скривдити — йому ставало важко дихати. Поринув у думки Ноа не помітив як попереду виникла чорно-біла постать. В останню мить інстинктивно відчувши перепону (а можливо вловивши її сильний запах), він зупинився та остовпів під суворим поглядом матері.
— Куди так несешся? — володарка Шеолу звела тонку срібну брову і змірила сина пильним осудливим поглядом. — І в що ти вдягнений, Ішаане? Хіба це належний вигляд для сина ішхатана?
— Пробачте мені, пані, — він за звичкою схилив голову. Сором обпалив бліді вилиці, а десь глибоко під серцями завовтузився отруйний, бридкий хробак — гнів. Вона знала, як він ненавидить це ім'я, та ігнорувала його побажання. Зумисне знеособила середнього сина, називаючи ім'ям, що перейшло йому від старшого брата. Вже краще б звала його Беязом, чи Асвальдуром — ім’ям, що нарік батько при народженні. Ноа змовчав, потяг повітря крізь зціплені ікла. Відчув, як починають тремтіти руки.
— Пробачте? — пхикнула Лакайта, скрививши червоні уста в примхливій посмішці. — Самі порожні слова. Ішаане, ну коли я нарешті дочекаюсь від тебе гідної поведінки? Твій брат вже засідає з володарем на Мебус шура, вчиться наглядати за Шанідаром. А що робиш ти? Вештаєшся по печерах, шукаєш халепи на свою голову? Чекаєш доки шаях* тебе схопить?
Просто стояти та мовчки вислухувати чергову прочуханку* було нестерпно, боляче. І Лакайта це знала. Вона свердлила його уважним поглядом, вп’явшись в його голову гострими пазурами, порушуючи дозволені для кровних межі. Якби ретельно він не ховав почуття, сильні емоції щораз спливали на поверхню і вона могла їх зчитувати та чути його думки. Це дратувало* ще більше. Безпомічність — лютила.
— Я чула тебе знову побили на занятті. Ізель* скаржилась, що Міхра погано наглядає за учнями. Яка прикрість, — Лакайта зітхнула, гидливо скривила бліді вуста. — Яка прикрість мати такого слабкого сина.
Ноа здригнувся, материні слова били дужче за батіг, і дряпали не шкіру й кістки, а самі його душі. Хотілося кричати, вити, виправдовуватися, звинувачувати… Та сльози застигли в очах від раптового теплого доторку чужої свідомості: «Все гаразд, Ноа. Йди до мене». Його немов би огорнули в ніжні обійми. Огорнула Еліна? Відчуття полегшення зняло напругу в тілі. А солодкий квітковий аромат перебив в'їдливий запах Лакайти. Зробивши глибокий вдих і повільний видих, він всміхнувся кутиком рота і промовив шанобливо й водночас спокійно:
— Якщо це все, ясновладна пані, то я більше вас не затримуватиму. Мушу бігти на додаткове заняття.
Лакайта змірила його здивованим поглядом. Вона очікувала на страждання сина, на його біль, на чергову сварку. Бажала «підживитися» його емоціями. Натомість налетіла на майстерно вибудовану стіну. Це зробила Еліна? Торкнулася його? Захистила його? Її квітковий запах примарним шлейфом розливався довкола. Ще ніколи Ноа не відчував себе таким впевненим, як зараз, з усмішкою, дивлячись цариці в очі. Мати гмикнула, незадоволено скривила вуста, проте відступила і стала боком. Він пройшов повз нічого не додавши, не озираючись неквапно попрямував коридором до сходів, хоча весь час відчував на собі в'їдливий погляд Лакайти, аж волосся на потилиці настовбурчилося. Та материні пазури вже не завдавали болю, лише безпомічно дряпали потужну перепону, що захищала його розум від проникнення. Лише як звернув за ріг, Лаката нарешті заспокоїлась, перервавши контакт.
Щасливий як ніколи він чимчикнув широкими сходами на перший ярус, звідки надвір та крізь сад до воріт. Окрилений могутнім захистом і невидимими обіймами, зніжений її присутністю. Він пролетів тамарискову алею і вискочив за палацову* браму. Почувши голос Кіршя за спиною, вдав що не помітив молодшого брата. Говорити з ним зараз бажання не було, не хотілося слухати кепкування і дурні жартики про батькових гаремниць.
Comments