top of page

Вітаю!

Це блог сайту Айї Неї, де можна прочитати про творчі новини, а також цікаві статті присвячені міфології та фентезі.

Мавка

— Де ж ти поділася, капосниця дрібна? В хованки зі мною граєш? Гаразд, будуть тобі хованки. Раз, два, три...

Вона завмерла, затисла рота рукою, аби не пискнути. Важкі кроки — зовсім близько. Вона чула, як тріщить сухе гілля під його чоботами, як рвуться кущі, здригається земля. Чула, як плачуть поламані дерева.

"То вони тебе оплакують, дурепо!" — пожурила себе, можливо в останнє у житті.

— Де ти, де ховаєшся? Чотири, п'ять, шість... Вийди до мене. Покажи своє личко!

Праворуч затріщав підлісок. Тоді запала тиша. Химерна, невагома. Чутно, як він дихає: гучно свистить, наче вітер гуляє в печері. Принюхався. Чує її дух. Ой, лишенько. Втрапила в халепу.

А з чого все почалося? З маленького жартика над туристами. Ну що тут грішного?

Заблукала родина у лісовій чаші, ну подалися вони до їх озера, стали між собою сваритися, а доньку маленьку залишили плакати під кущами.

Дитятко все не стихало, знай собі рюмсає та й рюмсає. Схоже, боліло щось, а може душа дитині боліла.

"Аби ти пропала" — Де ж ти поділася, капоснице дрібна? В хованки зі мною граєш? Гаразд, будуть тобі хованки. Раз, два, три...

Вона завмерла, затисла рота рукою, аби не пискнути. Важкі кроки — зовсім близько. Вона чула, як тріщить сухе гілля під його чоботами, як рвуться кущі, здригається земля. Чула, як плачуть поламані дерева.

"То вони тебе оплакують, дурепо!" — пожурила себе, можливо в останнє у житті. вигукнула мати, сіпнула дитинча за коси.

Чекали вони в деревах, чекали, слухали як чоловік з дружиною лаються, за щось дитину сварять, та й не витримали.

Вирішили сестри з туристами розважитися, аби оті їхні крики припинити. Налякали трохи, ну може й не трохи...

Чоловік та жінка чкурнули так, що п'яти світилися, а про доньку забули. А вона все плакала й не спинялася. Личко аж червоне стало, очі вологі та величезні, наче у совеня. Гарненьке дівча, смачне.

— Чую твій сморід, бридке створіння... Сім, вісім, дев'ять...

Волохата лапа просунулась до неї, товсті пальці мацали стовбур старого дуба. Вже вона не витримала, схлипнула, поповзла крізь папороть до безпеки.

— Тікаєш, капосницю?

Її смикнули за косу, потягли назад і вгору. Вона закричала від болю. Ще мить і обличчя велета з'явилося з-за дерев.

Він тримав її за косу, наче за ниточку, підніс до обличчя, став уважно розглядати зеленими очиськами. Кущисті брови насунулися аж до носа.

Чугайстер був страшний, як сестри розповідали. Ні, ще страшніший. Страшний, наче смерть.

— Дядько відпусти! Я ж нічого не зробила, клянуся, дядьку!

Сльози лилися по щоках, що в тої дитини покинутої.

— Нічого. Справді, ти — нічого. Твої сестри зробили. Доки ти дивилася.

Мавка схлипнула, замружилася, аби не бачити суворого погляду духа. Він казав правду. Нічого вона не зробила, щоб врятувати дитинча. Проте, хотіла, дуже хотіла.

"Нам тікати треба!" - гукала вона до людини: "Мої сестри тебе знайдуть і навернуть. Як мене колись, теж у цьому лісі знайшли. Я заблукала. До цього озера прийшла. Проклятого озера. Вони вийшли з дерев, були лагідні та привітні, запропонували мені приєднатися... Дурна я була, то погодилася. А воно того не варто! Чуєш, людино, вставай. Йти за мною, доки старша не повернулася!"

Та все марно, дитинча її не слухалося, а може просто не розуміло? Від жаху втратило розу.

Сестри, як вигнали тих туристів, повернулися до озера, побачили малу.

Та гучно рюмсала, та маму й татка кликала. Вони трохи пошепотілися. Тоді старша поміж сестер підійшла, посунула її убік, сама схилилася, витерла сльозки з очей дитинчати.

"Яка ти гарненька. Вибач, маленька, схожа, не потрібна ти твоїй мамі й таткові. Втекли вони. Залишили тебе нам. — Де ж ти поділася, капоснице дрібна? В хованки зі мною граєш? Гаразд, будуть тобі хованки. Раз, два, три...

Вона завмерла, затисла рота рукою, аби не пискнути. Важкі кроки — зовсім близько. Вона чула, як тріщить сухе гілля під його чоботами, як рвуться кущі, здригається земля. Чула, як плачуть поламані дерева.

"То вони тебе оплакують, дурепо!" — пожурила себе, можливо в останнє у житті. Ясаміна посміхнулася так, що гострі зуби заблищали за червоними вустами. — Де ж ти поділася, капоснице дрібна? В хованки зі мною граєш? Гаразд, будуть тобі хованки. Раз, два, три...

Вона завмерла, затисла рота рукою, аби не пискнути. Важкі кроки — зовсім близько. Вона чула, як тріщить сухе гілля під його чоботами, як рвуться кущі, здригається земля. Чула, як плачуть поламані дерева.

"То вони тебе оплакують, дурепо!" — пожурила себе, можливо в останнє у житті. Підеш до нас? Ми тебе любитимемо та ніколи не полишимо. Згодна? От і добре! Обіцяю, боляче буде лише на початку, а тоді ти вже нічого не відчуватимеш.

— Станеш гарною та безсмертною!"

Ясаміна схопила дитинча за коси, потягла до озера під схвальний сміх сестер. Вона теж дозволила. Коли Ясаміна топила нещасну, лише дивилася та мовчала. Вона лише стояла та спостерігала. Від жаху не мала сили пискнути.

Колись, дуже давно, Ясаміна знайшла її у лісі, та навернула так само. Спочатку топила в чорній воді, поки дівчинка не захлинулася, а тоді іклами роздерла спину. Ясаміна була старшою, тому обрала собі м'якіший шматочок — решта сестер доєдналися до частування.

Лише вона мовчки стояла на берегу, з жахом дивилася як дитинча повільно втрачає життєву силу, душу та перетворюється на безсмертну мавку.

Ясаміна правду казала, болить лише спочатку. Боляче втрачати людське єство. Боляче, як з тебе виривають душу. А тоді вже нічого не болить. Ніколи.

— Їх я вже знайшов. Знайшов і покарав, — прогримів Чугастейр. — Тепер твоя черга.

Чугайстер розкрив рота так широко, що той став, наче колодязь. Чорний, бездонний. Останнє, що мавка побачила у своєму житті.



8 переглядів0 коментарів

Kommentare


bottom of page